Погляд у дзеркало

Після того повідомлення вони почали переписуватися. Спочатку — обережні повідомлення, короткі фрази. Але з кожним повідомленням стіни танули. Її слова були живими, теплими, в них пахло свіжою кавою та дощем. Вона не розпитувала про малюнок — наче знала, що це був їхній спільний код. Саме вона запропонувала зустрітися. 

«Я буду на набережній. О шостій. Прийдеш?»

Просто. Без зайвих слів. Данило перечитав повідомлення разів десять. Розум сипав попередженнями, але всередині все кричало одне: «Так».

Вона стояла спиною, опершись на поруччя, і дивилася на воду. У її постаті була абсолютна, мовчазна знайомість.

— Ти прийшов, — сказала вона, не обертаючись.

— Прийшов, — його власний голос зрадницьки зламався.

Вона повільно обернулася. І тоді світ зсунувся. Це була вона. Але не з паперу. Плоть і кров. Її погляд був глибоким, спокійним і неймовірно сумним. У ньому не було здивування. Було впізнання. Вони мовчали. Деякий час просто дивились одне на одного, ніби намацували щось під шкірою спогадів. Її очі справді були такі, як на малюнку, але живіші. В них було світло, що не піддавалось кольорам. 

— Ти справді не знаєш, хто я? — запитала вона.

— Ні, — він ледь усміхнувся. — Хоча здається, знав колись.

Вона опустила погляд.

— Мені снився схожий сон. Раніше. Але я не надавала значення. А тепер бачу тебе — і якось... дивно.

Він ковтнув повітря. Хотів щось сказати, але в цей момент його телефон завібрував. Повідомлення від мами:

«Де ти?»

«Ти з кимось?»

«Одразу прийди додому.»

Він швидко заблокував екран.

— Все добре?— спитала дівчина, представившись Софією.

— Так, просто... мама,— змусив себе посміхнутися.

Вона теж посміхнулася, але в усмішці було співчуття.

— Твоя мама... ти казав, вона бачила малюнок?

— Так.— Він замовк. — І злякалася.

Тиша нависла між ними, густа і незручна. Десь у кав’ярні дзенькнула ложка, хтось засміявся, але для них звук зник. Софія нахилилася ближче, пошепки:

— Можна запитати дивне?

– Можна.

– У тебе є сестра? 

Питання влучило влучили йому прямо в серце. Він підняв очі. 

— Була. Зникла, коли я був малий. Але мама не любить про це говорити.

— Я не знаю, чому, але... мені здається, ми з тобою вже зустрічались. Давно.

Він відчув, як по спині пробіг холодок. Це було не просто «здається». Це було схоже на правду, яку він ніколи не знав, але завжди відчував.

Того вечора, коли Данило повернувся додому, мама сиділа в темряві на кухні. Повітря було гостким, як перед грозою.

— Де ти був?— її голос був ледве чутним.

— З другом,— збрехав він, відчуваючи, як брехня горить у грудях.

Вона мовчала довго, наче збираючи волю в кулак. Потім прошепотіла:

— Не малюй її більше.

І тоді він зрозумів — вона знає. Вона знає не просто про дівчину зі сну. Вона знає, хто ця дівчина. І ці знання настільки жахливі, що його мати готова жити в брехні, лише б не зіткнутися з цим знову. Він кивнув і пішов до своєї кімнати, відчуваючи, як ґрунти під його звичайним життям тріщать по швах. Полювання почалося.