Живий олівець

Після тієї розмови мама наче змінилася. Тиша в будинку згустилася, стала в'язкою і непрозорою. Вона не пильнувала його — вона стежила. Її тінь з'являлася в дверях, коли він брався за олівець. Її пильні очі супроводжували його до школи, намагаючись прочитати в його спині маршрут. Кожне її «Куди?» і «Надовго?» було схоже на заклинання, на спробу вибудувати невидиму стіну. Він бачив: це не турбота. Це страх. Але чого саме?

Данило малював ще одержиміше. Кожна лінія була актом опору, кожен штрих — заклинанням проти забуття. Він боявся, що якщо зупиниться, її образ розвіється, як дим після дощу, залишивши лише порожнечу. Одного ранку, коли в квартирі пахло кавою та тривогою, він сфотографував найчіткіший портрет. Без думки, на автоматі, він виклав його в мережу. Без підпису, без прохань.

«Хай живе десь, крім моєї голови»,— промчалося усвідомлення. Малюнок жив своїм життям: «гарно», «сумно», «ніби дихає». Він гортнув коментарі і пізніше вимкнув екран. Це не було визнанням — це було випусканим на волю привидом. Та вже наступного дня його телефон здригнувся від сповіщення. Одне. Коротке. Як удар шилом:

«Це я.»

І аватарка. Дівчина. Очі ті самі. Не схожі, а ті самі. З того самого сну, з того самого паперу. Його пальці похололи. Він уп'явся в екран, перечитував ці два слова знову і знов. Жарт? Збіг? Але всередині все стислося у криголядний ком — це було передчуття, яке нарешті знайшло свою форму. Він увійшов у її профіль. Кілька невимушених фото, звичайні моменти. Але в кожному кадрі — відлуння. Лінія щоки, куток усмішки, спосіб схилити голову. Наче він дивився на розсіяні пазли власної пам'яті, які хтось зібрав на чужій стіні. 

Тим часом мама ходила по квартирі, наче привид. Коли Данило виходив, вона застигала біля вікна, не дихаючи, проводжаючи його поглядом, доки він не зникав з виду. Він чув, як за його спиною з важким глухим звуком повертається ключ у замку. Мама не знала, що дівчина, яку вона намагалася ув'язнити в минулому, вже була у його телефоні. Що дівчина, яку вона так відчайдушно ховала, вже знайшла його. І тепер її страх, немов порох, чекав лише на іскру.