Сни, що пахнуть димом

Йому снилася вона. Знову. Це було щоночі — однакове, нав'язливе, знайоме до болю. Вулиця,залита сірим світлом. Туман, густий як пам'ять. Повітря пахло димом і дощем, і цей запах він пам'ятав навіть прокинувшись. Вона стояла посеред порожнечі — дівчина у світлій сукні. Волосся ледь торкалося щік, очі сіяли тихим, немов згаслим світлом. І завжди — та сама мить: вона відкривала губи, щоб щось сказати, але звуку не було. Він прокидався. Задихаючись, із відчуттям втрати. 

Минув місяць. Данило почав боятися ліжка, але водночас жадав його. У реальності він губив ключі, плутав слова, став тінню. Але її — пам'ятав. Кожну деталь: як тремтіла повіка, як ледь посміхався куток губ. Вона була реальнішою за власне життя. Одного ранку він не витримав. Взяв олівець, альбом і просто сів. Рука сама повела по паперу. Спочатку — хаотичні лінії, потім — форма. Вилися контури обличчя, виринали з тіні очі, з'являвся виразний виріз губ. Він не малював — він списував. Згадував. Коли він зупинився, на нього дивилась вона. Та сама, зі сну. Він уставився в малюнок. Від нього віяло холодом і теплом одночасно. Здавалося, груди дівчини піднімаються в такт його диханню. А її погляд... він знав цей погляд. Глибоко, в кінці пам'яті. І тоді він це усвідомив — це була любов. До примари. До вітру. 

Наступні дні він жив у цих малюнках. Він малював її в різних ракурсах, на полях зошита, на квитанціях. Шукав у лініях відповідь. З кожним штрихом обличчя ставало чіткішим, реальнішим. У школі він машинально шукав її серед однокласниць, в очах незнайомок на вулиці. Світ став лише тлом для її пошуків. А ночами — знову сни. Та сама вулиця, той самий дихкий запах диму. Тепер іноді вона підходила ближче, торкалася його руки — і він відчував справжнє тепло, що пронизувало до кісток. А потім прокидався з чітким відчуттям цього дотику, стискаючи порожні долоні. 

Його стан не міг залишитись непоміченим. Одного вечора мама зазирнула до його кімнати. Він сидів на ліжку, тримаючи в руках найновіший малюнок.

— Данило, ти... в порядку? — обережно почала вона, сідаючи поруч. — Ти останнім часом немов десь далеко. Учителька скаржиться, що ти не уважний. І ти постійно малюєш...

Він мовчки простягнув їй аркуш. Він не планував цього робити, але втома та самотність взяли гору.

— Хто це? — її голос пролунав надто різко.

— Не знаю. Вона сниться мені. Кожну ніч.

Він подивився на маму і побачив, як з її обличчя зникли всі фарби. Вона дивилася на малюнок не з цікавістю, а з щільним, тваринним страхом. Вона відвела очі, немов у портреті було щось непристойне.

— Що?.. Данило, це... це просто сон, — вона швидко, майже відривисто, повернула йому малюнок. Її пальці тремтіли. — Не треба цим зациклюватися. Усі дивні сни сняться. Забудь. Зосередься на навчанні.

Її слова звучали як заучена фраза, порожня та безглузда. Вона поводилася не так, як завжди — не турботливо, а налякано. І ця її реакція була виразнішою за будь-які слова. Вона щось приховувала. Вона знала щось про цей образ, про цей погляд.

— Мамо, що з тобою? Ти щось...

— Нічого! — вона вийшла з кімнати, наче втікаючи.

Це був не просто сон. Це була пам'ять. Наче десь у світі існувала справжня, жива частина його душі, яку хтось намагався забрати, стерти. А тепер — і заборонити йому пам'ятати. А дим ізі сну був знаком — знаком пожежі, яку він мусив знайти.