Глава VII

Анастасія ходила цілими днями вся, як на голках. Кожний звук від телефону підривав її з місця і вона хапалася за свій, перевіряючи чи ніякого смс повідомлення не прийшло. На обіді вона з подружками пішла в столову їдальню. Двоє дівчат принесли з собою лотки з їжею. Там містилися домашні салати, котлети, каші. В інституті вони купили лише по одній пачці соку. Настя ж мала з собою булочку з маком, а водичку теж придбала в буфеті. 
Дівчата дивилися один на одного, але нічого не говорили. Насті здалося, що вони щось приховують, тому що між ними тривало напруження.

- Дівчата, що трапилося?- запитала Настя.
- Анастасія, в тебе все впорядку? Ти стала занадто дивна, я б сказала знервована. Ти, наче кожну хвилину, навіть секундочку чогось чекаєш.
- Та то так... Не звертайте увагу на мене,- зам'явшись промовила дівчина. 
- Як? Це не можливо пропускати повз очі. Поки ми запитуємо в тебе, але можемо написати чи подзвонити тьоті Елізабет, якщо ти не хочеш розповідати нам. Ми завжди готові тебе підтримати і допомогти. Твої батьки просили повідомляти їх, якщо з тобою незрозуміло що коїться.
- Стоп стоп стоп, батькам моїм ні слова, вони нічого не знають... Добре... я розповім вам, але це залишиться між нами і буде секретом. Отож, пам'ятаєте моє день народження, ту групу хлопців. То там був такий на ім'я Едік. Ми з ним як би то зустрічаємося. 
- Так-так, що далі?
- Що ще розповідати?
- Про нього, всю його біографію.

Анастасія не знала що й сказати, вона ж нічого не розпотивула про свого хлопця. Їй стало незручно і вона зрозуміла, що довірилася людині, якої взагалі, ні скілечки не знає.

- Мені не подобається те, як ти мовчиш зараз. Невже ти нічого не запитувала в нього? Та як ти можеш себе називати дівчиною того як там його...Едіка??
- Знаю я про нього багато. Ми маємо спільні хобі та інтереси. Це, на мою думку, найголовніше.
- Та ти що, справді? Добре. А чим ти любиш займатися?
- Читати, слухати музику, малювати...
- Уявляєш, Настю, я так обожнюю читати книги, особливо не інтернет-твори, а насправді перегортати сторінки, відчувати їхній запах. А як захопливо вміють писати автори! 
- Бачиш, це класно, що в нас теж є спільне хобі,- зраділа Настя.

Усі подружки мовчали, ніби в рот води набрали, поупускавши додолу сумний погляд. Лише одна з них махала заперчно головою.

 - Вибач, але я мушу тебе засмутити. Я терпіти не можу якісь твори, ненавиджу читання ще з часів школи, коли нас змушували прочитувати таку нудну літературу. Я всього-на-всього хочу показати тобі, як легко обдурити наївну дівчину. 
- Анастасія, не думай, що ми хочемо тебе навмисно образити чи насміхатися, просто будь обережна, гаразд? Ходімо в аудиторію,- втрутилася інша одногрупниця, побачивши гірке обличчя Насті.

Дівчині зараз було не до пар. Вона малювала в зошиті різних монстрів з англійськими написами "Врятуйте мене". Коли їй набридло вона малювала якісь невідомі ієрогліфи. В останні тижні навчання вони ходять навчатися по суботах, інколи зустрічаючи майбутніх першокурсників. Над ними практично всі полюбляють трішки пожартувати. На великих перервах значна кількість студентів заходять до абітурієнтів і починають розповідати реалії життя. Більшість того це правда, але набагато прикрашена. Анастасія проходила коридорами до класної кімнати. Вони пофарбовані в білий колір і до поливини стіни прикріплені світло-коричневі панелі. Інститут має багато вікон, тому кожна аудиторія є освітлена. Дівчина зайшла на четвертому поверсі у дерев'яні двері. Їх потрібно замінити на нові, бо вони стоять, напевно, з відкриття інституту, тому без прикладання чималих зусиль, вони не відчиняться. Одногрупники сиділи вже на своїх місцях, очікуючи на прихід куратора.

- Доброго дня, діти,- сказала, ввійшовши різко в аудиторію, їхній куратор.

Класні години або години спілкування проходять зазвичай весело. На таких півпарах студенти можуть поскаржитися на своє складне життя, обговорити актуальні теми. Сьогодні ж Ірина Валентинівна має розповісти хто, куди потрапляє на літню практику. Настя знає, що батьки домовилися про те, щоб вона потрапила до свого міста і до лікаря Сміт. Так і відбулося.

- Це все. Бажаю вам успішної практики, зустрінемося на її захисті. До побачення,- сказала на кінець куратор групи.

Анастасія з дівчатами зібралася в холі, коли вони познімали свої халати з шапочками та перезули медичні тапочки в своє звичайне, вуличне взуття. Перше, ніж розійтися, одногрупники радісно обіймалися. Вахтерки заглядали на дітей з посмішкою. Їхня група також ділиться на підгрупи друзів, але спілкуються вони один з одним нормально, не ображаючи нікого, як це часто трапляється в шкільних класах.

- Ну що? Куди підемо?- запитала подружка дівчини, коли вони попрощалися з усіма.
- Як завжди, в наше кафе?- запропонувала інша.
- Ну звичайно!

Кафе побудували зовсім недавно. Воно не було популярним, тому відвідувачів буває маленька кількість. На все приміщення може бути, як максимум, п'ятеро людей. Саме це є одна з причин, чому дівчата полюбили таке місце. Від інституту до кафе йти пішки десять- п'ятнадцять хвилин. Хоча в будівлі вставлено достатньо вікон, в середині всеодно якось темно. На першому поверсі стоять декілька столів, які відмежовані стінами, що складаються з декоративного каменю. На декотрих каменях написані невідомі слова та дати. Колись дівчата сиділи лише на першому поверсі в самому куточку, що ніхто їх побачити не міг, але потім перебралися на другий поверх також в самий кінець. Там кімната має, як дехто називає, "інтимну обстановку". Над чорними столами і червонами диванчиками є лампи, проте світло в них таке, що кімната знаходиться в темряві. Це незвичайно як для кафе, тому цим також приваблює дівчат. Окрім цього, люди, які тут працюють, невимовно доброзичливі.
Зайнявши свої звичні місця, дівчата поклали портфелі з пакетами і пішли робити замовлення. Коли все приготувалося вони повернулися до свого столика і, поїдаючи свої ласощі, весело розмовляли. Тут, до речі, ніхто їжу не розносить. Сам відвідувач має забирати і приносити до свого столика. Дівчата згадали все, що трапилося з ними за навчальний рік. Вони вирішили підбити підсумки. Час пролетів так швидко, і Анастасії з її подругою потрібно було вже йти на залізничний вокзал, їхати додому. На жаль, подружки їздять по різним шляхам.