Глава V

Крізь щільні штори в кімнату пробивалися промінчики сонців. Вони гралися з усім, що їм потрапляло на шляху: стінами, предметами побуту, дзеркалами, відбиваючись далі від них гарними, переливчастими кольорами веселки. 
Анастасія потихенько почала прокидатися і відразу ж пішла до вікон. Розчахнувши штори, її засліпило яскраве сонячне світло. Зовні відбувався вже активний рух дітлахів, які гралися, вигадуючи різні ігри. Від них кудись далеко долинає багато шуму та веселих криків. Дівчина вирішила трішки поспостерігати за тими пустощами. В неї не було в дитинстві таких друзів, а разом з тим дитячого щастя, тому, дивлячись на них, їй стає якось самотньо. Вона, якби могла, побігла зараз на вулицю і почала б гратися, однак дівчина розуміла, що це вже не той вік і що на неї будуть занадто дивно дивитися від такого вчинку. Найкращим варіантом далі не отримувати нудьгу та сум виявилося припинити своє спостереження. Коли вона вправно застелила ліжко, вдягнулася, зачесала густе волосся в традиційний з часів початку навчання в інституті хвостик, то спустилася до низу, звідки розносився по всьому будинку запах ранкових млинців. На столі стояла одна порція смаколиків та домашнє сливове варення, іншу ще готує Елізабет. Ростислав ззаду обійняв жінку щось шепочучи їй на вухо. Потім вони почали сміятися і Елізабет замастила обличчя чоловіка тістом. Вони нагадували вдвох закоханих, безтурботних підлітків. Анастасія тихенько повернулася до своєї кімнати, вона не хотіла, щоб батьки, побачивши її, перестали дуріти. Взявши свій щоденник, в самому кінці, вона почала описувати найрідніших їй людей. Дівчина невимовно раділа, що змогла приїхати на вихідні додому. Все, що тут є, для неї настільки рідне, що вона вбачає навіть в дрібній речі домашній затишок, якого так не вистачає в Писарях. Закінчивши, дівчинка, сидячи на офісному кріслі, від нудьги вирішила крутитися довколо. На останньому колі її стілець зупинився напроти стола, на якому лежав шматочок якогось паперу з написаним номером. Анастасія ніяк не могла пригадати що це таке, тому вирішила пошукати в записнику. Прочитавши вчорашню історію, в її пам'яті зринули якісь маленькі дрібниці, але вони були занадто мутними, щоб вдалося згадати хлопця, а саме його зовнішність. Дівчина взяла до рук мобільник і почала вводити номер телефону, і ще якась секунда і з мобільника пішли б гудки, але:

- Анастасія, приходь снідати. В нас тут твої улюблені млинці,- крикнула з першого поверху Елізабет. 
- Вже біжу!- дівчина відставила телефон, здивувавшися своїй поведінці. Вона навіть не зовсім зрозуміла, що робить, ніби перебуваючи під гіпнозом.
- Добрий ранок, сонько,- лагідно промовив Ростислав.
- Привіт. Я бачу у вас сьогодні дуже хороший настрій.
- Так, ти вгадала. Не завжди ж похмурими бути,- потісказала за щоки Елізабет дівчину.- Що ти збираєшся сьогодні робити? 
- Грандіозних планів в мене нема. Зберуся та й піду на залізничний вокзал. Мені залишився ще тиждень або два і в мене почнуться канікули.
- Це добре. Будемо тебе з нетерпінням чекати.
- Так... я теж чекаю вже канікул. На навчання не вистачає сил, хочу відпочинку.
- Нічого, Настю, ти ж сама кажеш, що ще зовсім мало залишилося.-Елізабет провела рукою по спині доньки, як підтрумуючий жест.- Недавно дзвонила психіатричний лікар, казала, щоб ти приходила після навчання до неї на практику. Ти ж так хотіла цього.
- Звичайно, це буде чудово!

Анастасія після сніданку пішла збирати свої речі. В кімнаті панує тиша, щоб дівчина не забула з собою взяти все потрібне. В цілковитому спокої вона зібрала валізу, потім поприбирала навкруги. Настя не захотіла ризикувати і папір з номером викинула зім'явши в сміттєвий бак. Взявши телофон до рук аби перевірити котра година, він почав вібрувати, далі заграла музика, на екрані висвітився незнайомий контакт. Повагавшись чи потрібно брати слухавку, її цікавість перемогла:

- Ало?- сказала Настя.
- О, привіт. Додзвонився нарешті. Ти вирішила погуляти, тому подзвонила до мене? 
- Вибач...те. Хто це говорить?
- Це ж Настя, так?
- Так
- Вмієш ти розігрувати людей. Це класно, що в тебе з почуттям гумору все добре. Я- Едік. І ти ж мені декілька годин назад подзвонила, а потім різко вибила, і трубки вже не брала. 
- Я думала, що не натиснула на кнопку виклика. 
- Тобто мені пощастило?- задоволено сказав хлопець.
- Можна й так сказати.
- То що, давай зустрінемося?
- Розумієш, зараз я збираюся на залізничний вокзал, їхати в Писарі. Щоправда я не знаю ще на який поїзд і о котрій мені вдасться взяти білет.
- Прекрасно, я тобі допоможу з сумкою. Де ти живеш? 
- Вулиця... Я буду тебе чекати в парку, як йти до вокзалу. Так буде значно краще.
- Я зрозумів, вже вилітаю. До зустрічі.
- До зустрічі.

Спантеличена Анастасія взяла свою важку валізу, на плечі закинула рюкзака і, швидко попрощавшись з батьками, попрямувала до парку. В неї були різні відчуття. Вона не могла зрозуміти чи правильний вибір зробила, однак нічого змінити вже не можна, тому вона просто йшла.

- Привіт ще раз, давай візьму,- хлопець підійшов, як їй здалося, з лагідною усмішкою і обережно забрав її сумку.
- Привіт, Едік. Дякую за допомогу. 

Вони йшли спершу мовчки, але слово за слово і вже від душі сміялися. Виявилося вони мають багато спільних інтересів та смаків. Анастасію дуже привабив її співрозмовник. Вона дивилася на нього не відриваючи погляду. За їхнім знайомством "голубки" дійшли до місця призначення. Настін поїзд має прибути через цілих півтори годинни.

- Бачиш, як добре, що я прийшов. Тобі не так нудно і компанія є.
- А й справді добре. І як ти ж мені на голову впав?- засміялася дівчина.
- Може,- Едік нахилився впритул до дівчини, що та відчувала його подих,- то доля?
- Ти якось дуже близько,- дівчина хотіла його відпихнути, проте в неї стільки немає сил.
- Ну добре, не буду тебе мучати. А хоча,- в очах хлопця, неначе була єхидна посмішка,- ти ж боїся лоскоток?

Від почутого лише одного запитання, дівчина кулею побігла. Вона має чутливість до всього. Як тільки десь легенько вдариться, одразу буде синяк на тому місці, а які вона мала лоскоти, передати неможливо. Поки вони грали в так би мовити "доганялки", на перони почав прибувати її поїзд. В кінці Едік спромігся зловити Анастасію і тримав її в своїх руках не відпускаючи.

- Мені вже потрібно йти,- не встигнувши відпочити від пробіжки якось промовила дівчина.
- Я не хочу тебе відпускати. Ти не уявляєш, який я радий, що вчора тебе випадково зустрів і що сьогодні ти випадково подзвонила. Кажуть, якщо трапляється три випадковості значить це точно доля.
- Я зазвичай не вірю таким повір'ям, але, якщо так справді станеться, то тоді я визнаю це. Але всеодно я теж щаслива з тобою познайомитися,- Настя поклала голову на його груди, які так часто піднімалися вверх і опускалися. Насправді хлопець почав нахилятися до її обличчя і, щоб оминути його задум, вона прилягла на нього. 

Вони пообіцяли один одному підтримувати обов'язково зв'язок. Едік сказав, що буде писати Насті 24/7, а вона дзвонити, коли зможе. Дівчина навіть не подумала запитати, де він навчається або працює. Для неї зараз це було не важливо. Хлопець пробудив в ній такі теплі, приємні відчуття. Анастасії здавалося, мов вона колись таке відчуття переживала, але ніяк не могла зрозуміти яке саме, коли саме і з ким.