Глава IV

В наступні дні Настя, ніби грала в піжмурки. При цьому вона постійно ховалася попід стінами, вікнами школи, на що її однокласники дивилися так, неначе в неї остаточно глузд поїхав, а квачем був Ярослав, який ніяк не міг зрозуміти, куди ж зникала на кожній перерві дівчинка.
Врешті-решт, повертаючи за ріг молодшої школи вона  прямо натрапила на хлопчину. 

-Нарешті спіймав тебе. Більше не втечеш від мене,- промовив хлопець, схопивши Анастасію за зап'ясток.- Скоро і табір закінчеться, а я тільки знайшов втікачку,- посміхнувся Ярослав.

Після короткотривалого мовчання, що запало між дітьми, хлопець продовжив:

-Щось мені підказує, що ти нічого не розповісиш.

Дівчина заперечно похитала головою. 

- Ну хоча б скажи щось. До прикладу, ти хочеш дружити зі мною? Якщо ні, я тебе більше зачіпати не буду. Не люблю почуватися причепою.
- Ти не зрозумієш. Мені заборонили з тобою спілкуватися, тому що...
- Можеш не продовжувати, мені не цікава причина... А, якщо я запропоную тобі бути таємними друзями, ти погодися?

Лице хлопця стало смішно-таємничим, мов він запропонував взломати чи проникнути в якусь неприступну будівлю. 

- Тільки дуже-дуже таємними,- сказала дівчина.
- То давай носити чорні кепки, окуляри і ще маску на лице. Тоді ніхто нас не впізнає,- пожартував хлопець і його дівчинка підтримала сміхом.

За декілька тижнів вони цілком налагодили хороші дружні відносини( по крайній мірі це думка Насті). Тому на взнак їхньої дружби вони хотіли придумати собі клички. Ярослав сказав, що Настю тепер буде називати Причудою. Таке ім'я власниці не сподобалося, зате хлопцеві занятно було дивитися, як вона скривлювалася чи кидала, нібито ображені слова. Проте Ярослав так і залишився, тому що Насті ніяка ідея не приходила до думки.

Одного разу під час відпочинку вони мали зробити пікнік.

- Голодними не залишимося точно. Мені мама багато чого дала, - хлопець почав витягати з рюкзака різні лотки.
- Ярік... А ми мали робити пікнік?
- Ну, так. Позавчора ми говорили про це... Ти не пам'ятаєш? 
- Угу...
- Нічого страшного. Навіть добре, що ти забула, бо нам це все треба з'їсти,- посміхнувся лагідно хлопчина.

Весело розклавши їжу, вони сиділи і запихалися смаколиками, обговорюючи сьогоднішній день. Він був особливим. Чому? Усі вожаті шкільного лагера завели дітей в ліс і, склавши команди з різних вікових груп, почали проводити конкурс. По- перше, двоє друзів потрапили разом в команду. По-друге, змагання полягало в тому, щоб знайти за компасом, картою фініш і це було надзвичайно цікаво для усіх дітей. По-третє, їхня команда перемогла. За це вони отримали багатенько цукерок.

- Анастасія!

Який знайомий голос... В середині дівчинки пробіглися "мурашки" і з скляним переляканим поглядом вона повернулася назад, звідки пролунав голос.
Батьки прийшли цього разу за нею раніше. Дівчинка теж не пам'ятала, щоб вони говорили їй про це. 

- Я бачу ти друга знайшла,- підійшовши до них сказала сердито мама Насті.- Забирай свої речі і пішли звідси. Поговоримо про це пізніше.

Сім'я їхала в машині, минаючи багато вулиць. Приблизно через три годинни зелений ланос зупинився перед білою будівлею, на вікнах яких встановлені ґрати. Зверху, над входом, широким шрифтом висів напис: "Психіатрична лікарня Сміт". Дівчинка здивувалася від прочитаного. Вона вирішила поки що мовчати і нічого не запитувати, зважаючи на те, що й так батьки були в "пречудовому" настрої. Насправді їй стало цікаво, що буде далі і навіщо вона тут. За цей весь час, що вона перебувалв в лагері, батьки змогли знайти, як відгукуються усі колишні хворі "прекрасного лікаря з неймовірним підходом до кожкого". Привітна медсестра розказала, куди нам йти. Дорогою батьки не зронили ні слова. Вони залишили її чекати в коридорі, а самі зайшли в кабінет. Анастасія спершу розглядала химерні картини. То чоловік з голови якого стирчать люди, то люди, в яких на обличчі "маски", а без них вони зовсім інакші. Їй стало трохи моторошно, тому вона почала помаленько рахувати і, коли Елізабет з Ростиславом вийшли, якраз дійшов рахунок до ста. Скільки часу пройшло? Може півгодинни, година або ж п'ятнадцять хвилин? Вона не знала. Її покликав в середину чужий голос. Батьки, стоячи на коридорі, показували їй різними жестами, що все добре і, щоб вона йшла туди. За нею двері зачинилися.

- Привіт, сідай сюди, навпроти мене.

До неї привіталася кароока жінка з темним каштановим волоссям. Не можна сказати, що вона молода, але й не стара також. Десь середнього віку. 

- Мене звуть Коцик Жанна Мишківна, але називай мене лікар Сміт. Цю лікарню я побудувала на честь мого чоловіка Сміта. Ми з ним так добре ладнали. Він був іноземемцем, з Англії. Певно тобі цікаво як я з ним познайомилися. Це сталося, коли я проходила практику в тій країні. Шкода, що раптова смерть його так швидко дістала,- вона зробила вигляд, ніби витирає сльози.- Але нічого, якби цього не сталося, то б не було цієї лікарні і...
- Вибачте, лікарю... Сміт? Навіщо мені це знати?
- Ой, даруй, сонечко. Я відійшла від теми.

Жанна Мишківна дуже дивна людина. Можливо, всі люди такими стають, коли працюють в психіатричній лікарні. Анастасія подумала, що лікарю Сміт теж не завадило б пройти якусь терапію.

- Ти знаєш навіщо тут знаходишся?
- Чесно... ні
- Тебе нічого не турбує? 
- Є дещо, але батьки казали з незнайомцями не спілкуватися.
- Зі мною можна. Людям треба інколи довіряти, хоча знаєш ні не треба. Тоді в тебе не буде розбитого серця, коли твій чоловік помре...Ой, знову не те... То що в тебе там? Сон?
- Так.

Настя розповіла все, що їй сниться. Кожну деталь. Потім їй задавали питання, коли це сниться( мається на увазі о котрій годині), з скількох років. На ці запитання дівчинка точно знала відповідь. Десь в душі у неї з'явилася надія, що цей лікар їй допоможе, тому що наступного разу за її словами почнеться перша терапія. Але Настя вагалася, що щось вийде з цього. " Напевно, про чоловіка розповідати буде...А тут ще виявиться, що він сни якісь бачив і його спіткала через це смерть...",- подумала дівчинка, у неї пройшовся морозок, коли вона уявила, що буде слухати це практично кожний день.
Далі вона знову помінялася місцями з батьками.