Глава 16

Ранок після зустрічі з Данилом здавався Мирославі майже нереальним.
Ще вчора він був поруч — теплий, живий, реальний. А сьогодні вона знову прокинулася у тиші своєї кімнати, ніби нічого не змінилося, тільки серце все ще пам’ятало його обійми.
Вона потягнулася до телефону.
Повідомлень не було.
Мирослава затримала погляд на екрані довше, ніж потрібно. Потім відклала телефон і змусила себе підвестися.

У цей час Данило вже був зайнятий справами.
Повернення додому виглядало не так, як він уявляв: дзвінки, зустрічі, робочі питання, які не чекали.
Він набрав Мирославу лише ближче до обіду.
— Привіт, — його голос був трохи втомлений.
— Привіт, — вона усміхнулась у слухавку. — Ти зайнятий?
— Трохи… але я думав про тебе.
Мирослава мовчала секунду довше, ніж зазвичай.
— Я теж.
Але щось у цій розмові було не таким, як учора.
Удома ситуація знову загострилася.
Мама ходила по кухні нервово, батько мовчав, але його мовчання було важчим за слова.
— Вона не відповідає вже другий день, — сказала Катерина.
— Я поїду до неї, — різко відповів Владислав.
Мирослава підняла голову.
— Я з тобою.
Вони знайшли адресу не одразу.
Старий будинок на околиці міста виглядав звичайно, але всередині було відчуття чужого життя.
Двері відчинив Артем.
Його вигляд був напружений.
— Вона тут, але ... — він зам’явся. — Вона не хоче ні з ким говорити.
— Що значить “не хоче”? — голос батька став холодним.
Мирослава зробила крок уперед.
— Де Василина?

Василина стояла в кімнаті біля вікна.
Не повернулася одразу.
— Я ж сказала, що все вирішила, — тихо сказала вона.
— Ти нічого не вирішила, — різко відповів батько. — Ти втекла.
Вона обернулася.
— Я не втекла. Я просто перестала жити так, як вам зручно.
Мирослава підійшла ближче.
— Василино… хоча б скажи, що з тобою все нормально.
— А тобі справді важливо? — вона гірко всміхнулась. — Чи ти просто хочеш, щоб усе знову стало “правильно”?
Ці слова вдарили сильніше, ніж Мирослава очікувала.

У цей момент телефон Мирослави завібрував.

Вона відійшла в коридор.
— Так?
— Ти де? — його голос був різкіший, ніж раніше. — Я дзвоню вже вдруге.
— Я з сім’єю… у нас проблема з сестрою.
— Ти завжди “в проблемах”, Миросю, — сказав він тихіше, але холодно.
Вона завмерла.
— Що ти маєш на увазі?
Пауза.
— Просто… ти зараз постійно там. А я ніби на другому плані.
Мирослава стиснула телефон сильніше.
— Даниле, це моя сім’я.
— Я розумію. Просто… я думав, що після приїзду ми будемо більше разом.
Тиша між ними стала густою.
— Ми вчора тільки зустрілися, — тихо сказала вона.
— Саме тому я й кажу.

Мирослава закрила очі на секунду.
У домі за спиною знову звучали голоси батьків і Василини.
У слухавці — тиша Данила.
І вперше вона відчула не щастя від того, що він поруч у її житті…
а напругу від того, що тепер його треба в ньому утримувати.
— Я передзвоню пізніше, — тихо сказала вона і поклала слухавку.
І не була впевнена, чи це правильно.