Глава 15

Вечір опускався над містом, коли Мирослава зібралася на зустріч з родиною у затишній кав’ярні. Вона нервово стискала долоні, відчуваючи, як серце б’ється все швидше. Це мала бути важлива розмова — спроба зняти напругу, що висіла над сім’єю останніми тижнями.

— Дякую, що всі прийшли, — почала Мирослава, дивлячись у очі кожному з них. — Я знаю, що останнім часом було багато болю і нерозуміння. Але я хочу, щоб ми всі почули один одного.

Василина мовчала, дивлячись у свою чашку, її пальці нервово грали з ложкою. Вона відчувала, як серцепідступає до горла, але боялася розплакатися.

— Я знаю, — промовила нарешті тихо, — що ви боїтеся, що я зроблю помилку. Але ви не можете змусити мене жити вашим життям. Мені потрібна свобода.

— Ми ніколи не хотіли обмежувати тебе, — тихо сказала мама, — просто боялися втратити тебе, бачили, як тобі важко.

Тато поглянув на Василину суворо, але з ніжністю в очах.

— Ми не ідеальні, — зізнався він, — і, можливо, тиснули надто сильно. Але ти наша дочка, і ми хочемо, щоб ти була щаслива. Проте не хочу, щоб ти кидала університет просто так.

Василина підняла очі і вперше подивилася на батька без відчаю.

— Я вже закінчила курси, і маю роботу. Але я не хочу ворогувати з вами. Я хочу, щоб ви прийняли мене такою, якою я є.

Мирослава взяла сестру за руку.

— Ми всі різні, і це нормально. Ти не повинна доводити свою цінність через навчання чи роботу. Ми — родина. І я готова допомогти тобі, скільки б часу це не займало.

Артем, який уважно слухав усіх, додав:

— Василина, я з тобою. Ми з тобою команда. Я хочу, щоб ти відчувала підтримку, а не тиск.

Тиша наповнила кімнату, але вона була тепла, ніби старі рани почали заживати.

— Давайте будемо намагатися почути один одного, — промовила мама, — навіть якщо іноді це буде складно.

Василина тихо кивнула і, усміхаючись вперше за довгий час, сказала:

— Дякую. Мені це дуже важливо.

Мирослава відчула, як в грудях розливається тепло. Життя не ідеальне, але кохання і сім’я дають сили рухатися вперед.