Глава 14

3 лютого. Ранок. Аеропорт.

На табло — «Рейс із Лондона — Прибув». У Мирослави спітніли долоні, хоч у приміщенні було прохолодно. Вона стояла біля скляних дверей, обіймаючи себе руками. В очах світилися і тривога, і нетерпляче очікування.

І ось — знайоме обличчя серед натовпу. Темна куртка, трохи неслухняне волосся, усмішка, така ж тепла, як вона пам’ятала.

— Мирославо! — вигукнув Данило й майже побіг до неї.

Вона не витримала й зробила крок назустріч. Його обійми були міцні, справжні. Він закопався обличчям у її волосся.

— Я скучив. Дуже скучив, — прошепотів.

— Я теж, — відповіла вона, стискаючи його пальці. — Ти справжній. І ти — тут.

Вони вийшли надвір. Київ зустрів їх снігом і ранковим морозцем.

— Ти замерзнеш, — усміхнулась Мирослава, поправляючи шарф йому на шиї.

— Після Лондона? Та тут — наче вдома, — засміявся Данило.

У таксі вони сиділи поруч, не випускаючи рук. Говорили, наче не було тієї розлуки — про його роботу, її викладання, новини про Віку, Василину. Мирослава помітила, як він уважно слухає про її родину.

— Моя сестра хоче одружитися, кине навчання... — закінчила вона.

— А ти? Що ти хочеш? - спитав Данило, не відводячи очей.

Вона усміхнулась ледь-ледь.

— Сьогодні я хочу лише одного: щоб цей день тривав довше.

---

3 лютого. Вечір. Весілля Віки і Тимура.

У ресторані грала жива музика. Сніг за вікнами блищав у світлі ліхтарів. Мирослава, у ніжній сукні кольору топленого молока, стояла поряд із Данилом — вперше на людях разом, як пара.

Віка сяяла у білій сукні з рукавами, схожій на
на хмару. Тимур тримав її за руку з тією серйозністю, яку Мирослава завжди пов’язувала з коханням.

— Я досі не вірю, що вона вже дружина, — прошепотіла Мирослава до Данила.

— А я не вірю, що ми знову разом. Але я радий цьому більше, ніж будь-чому, — відповів він.

Під час першого танцю молодят Мирослава відчула, як його пальці міцніше обійняли її талію.

— Ти задумана, — мовив він.

— Я думаю... як добре, що життя продовжується. Не завжди так, як ми планували, але все одно — красиво.

— А я думаю, що наступного разу танцюватимемо ми.

Вона здивованоздивовано подивилася на нього.

— Даниле...

— Не зараз. Але я знаю — колись я попрошу тебе про це.

Мирослава не відповіла, але усмішка, що з’явилась у неї на вустах, говорила більше за слова.