ГЛАВА 8

–  Прокинулася, спляча красуне? – хмикнув Василенко, змусивши мене скривитися.

Не його обличчя мені хотілося б побачити першим, як розплющу очі.

 –  Я в лікарні, – не питала, а скоріше стверджувала я.

–  Ти дивися, а з головою насправді все гаразд, а я вже, зізнатися, вирішив інакше.

На цю провокацію я не спіймалась, тільки очі закотила.

–  Що зі мною?

–  Дострибалася, мала, –  підтис губи лікар, і від його слів крижаний вогонь потік моїми венами.

–  Зовсім? –  Уточнила, ледве повертаючи язиком. Не страх, а справжнісінький жах скував мене по руках і ногах. – Інвалідність?

Роман узяв паузу. За цей час я встигла побачити себе прикутою до ліжка, немічного, нікому не потрібного і вирішити, що краще ніяк, ніж так. Якщо трапився саме такий результат, то…

–  Ні, на половинку, –  пирхнув він.

–  Як це? –  Розгубилася я.

–  Варто б тебе налякати за дурість і самовпевненість, але не буду. Танцюй, дурненька, доля любить відчайдушних і блаженних.

–  Не розумію… – затамувала подих я.

–  Не знаю, кого ти там нагорі підкупила, Рито, чи народилася в сорочці, чи вшанувалась звичайного дива –  а я до мозку кісток прагматик і взагалі не вірю в дива, –  але обійшлася малою кров'ю, –  сказав Василенко. –  Поки ти була непритомна, я наполяг на обстеженні, немає в тебе перелому, просто тріщина. Процес загоєння йде добре. Поправка: йшов. Поки що ти не вирішила покрутити дупою на сцені.

– Але цей біль…

– Нерв у тебе затиснуло, от і зігнуло, – пояснив Роман. – Блокаду зробили, всадив тобі особисто, дуже дбайливо та ніжно – цінуй.

–  Дякую.

– Зараз уже больових відчуттів точно не має бути. Немає ж?

– Ні, – підтвердила я, прислухаючись до себе. – Але я не відчуваю ніг та рук…

–  Це відпускає тебе так і багата фантазія жартує, –  пирхнув Василенко. –  Творча особистість та інше бла-бла-бла. Ану, давай, поворуши пальчиками.

Чоловік підвернув простирадло, я напружилася.

– Симпатичні червоні нігтики, – прокоментував лікар, а потім взяв і почав лоскотати мене по внутрішньому склепінню стопи. Майже у щелепу не отримав від таких жартів, ледве встиг відсахнутися і уникнути удару. – Ось і вір після цього в подяку пацієнтів, я її від болю рятував, до тями вертав, а вона мене до стоматолога відправити вирішила. Влучні стрункі ніжки.

– Вибачте мені, – зніяковіла я. – Отже, мені можна йти?

– Можна, – підтвердив чоловік. – Навіть на своїх двох.

А варто було мені поворухнутися, як поклав долоню на плече і причавив до ліжка.

– Шустра яка! Не сьогодні. Переночуєш тут, вітамінки тобі поколемо, протизапальні, перестрахуємося та поспостерігаємо. Я якраз чергую, так і бути, зійду до дурної танцівниці.

– Але…

– Давай без «але», дівчинко, твоє везіння теж не може бути нескінченним. Спробувала, як це, коли тіло перестає бути твоїм? Сподіваюся, мозок на місце вже став?

– Встав, – буркнула я. – А ви завжди такий хам чи тільки зі мною?

– Завжди, не спокушайся, – чомусь розвеселився Роман. – Ну як встав, то перестанеш тікати від лікування як чорт від ладану?

– На витяжку не ляжу.

– Можна подумати, я тебе туди за волосся тягтиму, – сказав Василенко. – Не потрібна вона тобі, обійдемося. Але від комплексного лікування та повноцінної реабілітації не відвернешся. І від своїх танцюрок доведеться відмовитися.

– Як відмовитись? – захлинулась такими перспективами я.

– Тимчасово. На пів року чи навіть на рік. Подивимося, як піде.

– Але... – Я закусила нижню губу ледве не до крові.

– У тебе вже нестабільність L5-L4 хребців намалювалася, доведеш організм – і наступного разу затисканням нервів не відбудешся. Тілу просто потрібен час для повноцінного відпочинку. І якщо ти цього не розумієш… – розвів руками він.

– Розумію, – погасила його запал. Дуже важко було прийняти власну неправоту, але довелося. – І зроблю все можливе, щоб повернутися до своєї справи. Здоровою.

– Я навіть і не сумніваюся, що в тебе це вийде, – подарував мені криву посмішку Василенко.

– Завдяки силі волі?

– Швидше через ослячу впертість, що за цих обставин грає тобі на руку.

Не встигла я видихнути після відходу лікаря, як до палати увірвалися розлючений Хом’як та бліда Васька.

– Значить, нічого серйозного? Нісенітниця, так, Селезньова? – викладач почав із претензій.

– Олександре Антоновичу…

Судячи з виразу його обличчя, Хома встиг все дізнатися в найдрібніших подробицях.

– Мені довелося йому розповісти, – пробелькотіла Рогова, заламуючи руки. – Вибач…

– Звичайно, довелося, – підібгав губи чоловік. – Не щодня у мене випускницю швидка катає. Ще й коли перевірка на кафедрі.