ГЛАВА 7

Тиша між нами тривала кілька хвилин, протягом яких Гліб невдоволено хмурився, а я все не могла підібрати потрібні слова. Як оніміла.

– Що означає «без цього»? – Нарешті видала я, розірвавши це напружене мовчання. – Ти не хочеш знайомитись з моєю мамою?

– Я хочу уникнути цих оглядин, – скривився чоловік. – І порівняльної оцінки також. Для будь-якої матері немає гідної партії її дитині. Хіба ти не розумієш?

– Ні, – щиро здивувалася я, а всередині вже бушувала образа.

– Ми з тобою дорослі люди, Рито, – сказав Гліб, стиснувши моє плече. – Скажи, хіба для стосунків зі мною тобі потрібне схвалення матері?

Я засоромилася. З одного боку, ні, звичайно, а з іншого... Так, мені хотілося, щоб мамі сподобався мій обранець. Все ж таки не щодня я переїжджаю до чоловіка, а там і весілля недалеко. Напевно.

Після слів Гліба я вже не була така впевнена у своїх рожевих мріях.

– Ні, але…

– Тоді й ніяких «але»  не повинно бути.

– У нас це несерйозно, чи що? – Запитала я. І на очі, хоч-не-хоч, а вже сльози набігли.

– Ти що це, ридати надумала? – звів брови до перенісся чоловік. А потім поклав долоню мені на потилицю і притяг до себе так, що я охнула від болю в спині. – Не здумай, зрозуміло?

– Так, – пискнула я.

– Ненавиджу жіночі сльози, – процідив Гліб і раптом злизав мокрий слід у мене з щоки. – М-м-м… навіть така смачна.

– Гліб, відпусти, будь ласка.

– Мишко, не вигадуй собі нічого, гаразд? – Видихнув мені в маківку він. – Думаєш, я кожній з'їхатися пропоную, чи що?

– Я не знаю…

– І чим я заслужив твою недовіру? – посуворів чоловік. Тоном його голосу можна було кришити кригу, мене одразу в холод кинуло.

– Нічим? – замість ствердження в мене вирвалося питання.

– Саме так, – впевнено заявив чоловік. – Гаразд, не куксись. Якщо для тебе це так важливо, то я познайомлюся з твоєю матір'ю.

– Коли? – підбадьорилася я.

– Як зі справами розкидаюсь, так одразу, – підтиснув губи він. На точній даті наполягати я не стала. Вважала, що поганий мир кращий за добру війну.

Але момент сам настав, ще за тиждень. Зустріч була запланована, мама запікала курку, накрила стіл… Гліб прийшов вчасно.

– Здрастуйте, – посміхнувся він своєю чарівною усмішкою з ямочками і простяг мамі букет білих троянд. – Тепер я розумію, у кого Рита така красуня.

– Ви мене улещаєте, Глібе, – одразу ж відповіла жінка, і за тоном її голосу я якось миттєво зрозуміла: мій вибір припав не до смаку.

Ця вечеря стала для всіх нас справжнім катуванням!

Ніколи раніше я не помічала за мамою таких схильностей, а тут у неї наче дух інквізитора вселився. Влаштувала Глібу справжній допит!

Мій коханий тримався гідно: відповідав чемно, зберігав привабливу посмішку, але я так і бачила в його очах вирок: «Я ж тебе попереджав». Від його правоти мені було незатишно, а ще соромно за таку поведінку мами. Якоїсь миті ця вистава Гліба втомила і він став збиратись додому, навіть чай з пирогом попити відмовився.

– І що це було? – Вибагливо запитала я маму, як тільки закрила двері за Глібом.

– Він мені не сподобався, – підібгала губи вона.

– Це я вже зрозуміла, бо ти ледь мозок моєму чоловікові не винесла.

– Моєму чоловікові, – пирхнула мама. – Треба ж.

– Саме так, – склала руки на грудях я.

– Мутний він якийсь, цей твій чоловік, ось що. Не думаю, що вам...

– Не смій! – Я рубанула долонею повітря. – Я люблю його! І він любить мене.

– Хм-м… Я не була б у цьому така впевнена.

– Ось тільки не треба цього саркастичного погляду, – скривилася я. – Тобі всюди вороги ввижаються? І взагалі, я не потребую твого схвалення, ясно?

– Дорослого життя захотілося сьорбнути? – Простягла мама. І від поблажливості в тоні її голосу злість у мені просто скипіла, а очі застелила червона пелена.

– Я переїжджаю до Гліба, – процідила крізь зуби.

– Що? – Мені вдалося її здивувати. – Я забороняю!

– З якого це дива? – пирхнула я, кинувшись у свою кімнату. Там давно чекала зібрана до переїзду валіза на коліщатках. Спочатку речей мало вистачити, а далі Гліб допоможе забрати. Тяжке піднімати я не ризикувала. – Ти не забула, що мені давно не п'ять років?

– Рито! – охнула мама і похитнулася, наче я її вдарила на розмах.

– Я не збираюся ходити по струнці смирно! Це моє життя!

Все, що ми один одному кричали в запалі сварки, стерлося з моєї пам'яті. Як страшний сон, як неправильна дійсність.

– Рито, повернися! – А ось останній крик мами ще довго стояв у вухах.

Але я пішла, а під під'їздом набрала Гліба.

– Мишко? – Відповів він після другого ж гудку.