ГЛАВА 5

Перші миті я взагалі нічого не чула, наче раптом оглухла. А потім світ розквітнув усіма барвами болю під акомпанемент лайки Хом’яка.

Олександр Антонович був тією ще заразою, але він вважав за краще опустити співрозмовника культурно та образливо, без матюка. Тепер же зовсім не соромився у виразах.

– Та я випадково взагалі! – Спробував нахабно виправдатися Велес. – Ритці треба їсти менше. Я не втримав, таку дупу від’їла.

– Це тобі рідше рота треба розкривати, зрозумів? – одразу підскочила Васька. – Поганому танцюристу хоч яйця заважають, а в тебе й того нема для виправдання.

– Стули писок, корово, – вишкірився Сашка. – Тобі взагалі пряма дорога в посудомийки, з такими стегнами в танцях робити нічого.

Не встиг Велес закрити рота, як йому прилетіло від Рогової. Подруга на ляпас розмінюватися не стала, одразу заїхала кулаком у ніс. Багатостраждальний шнобель хлопця знову потік кров'ю.

– А-а-а! – натурально завив одногрупник. І тільки-но вчора Гліб туди вмазав, а сьогодні Васька. – Гадина товстозада!

– Ти як? – Присіла навпочіпки біля мене подруга. – Терпіти можеш чи зовсім аут?

– Можу, – збрехала я, перед очима крутилися зірочки, але розум відмовлявся сприймати, що травма є і вона цілком реальна. – Зараз полежу трохи, і відпустить.

«Драма» над моєю головою хоч трохи відволікала мене від болю.

– Усі бачили? Вона мене вдарила! Олександре Антоновичу! – волав, наче його різали, Сашко.

Мені стало гидливо. І як я взагалі могла зустрічатися з ним? Буе-е.

– Де? – здивувався Хома. – Абсолютно нічого не помітив. Велесе, ти ще й глюки ловиш?

– Ви її що, і вигороджуватимете?! – Прямо підскочив від обурення Сашко.

– Може, хтось, крім мене, бачив напад Рогової на Велеса? – Викладач обвів чіпким поглядом усіх присутніх, але ніхто навіть пискнути не наважився. – Ось бачиш, Велесе, тобі здалося. Ти взагалі не у формі. Я відмовляю тобі у допуску до випускних іспитів.

– Що?! – заревів хлопець. – Не маєте права!

– Ти не підходиш для парних танців, ненадійний партнер – гірше за чуму для танцюриста. А поодинокі не потягнеш, талантом не вийшов, і обличчя підкачало. Он який розмальований весь. Комісія на твої фінгали має милуватися, чи що?

– Це не привід! Та я, та ви… Це незаконно!

Олександр Антонович підійшов ближче і прошипів щось, почув лише Сашко. Щоправда, і ми з Ваською вуха трохи нагріли.

– Не хвилюйся, Велесе, я обов'язково постараюся, щоб твоя профнепридатність була описана більш ніж законно.

–  За Ритку, чи що? – пирхнув Сашко. – Так нічого їй не стало. Ну, подумаєш, звалилася. Хто за роки тренувань не падав? Вставай давай, чого розляглася? На публіку граєш?

Він нахилився, щоб потягнути мене за руку, але підскочила Васька.

– Клешню забрав. Чи ласти склеїти хочеш? – набусурманилась подруга.

– Зовсім прибита, – похитав головою хлопець, шморгаючи носом. Але чіпати нас не став.

– Пішов геть, Велесе, – тихо, але непохитно скомандував Хома. – Всі інші теж вільні, вважайте, що я подарував вам вихідний перед завтрашніми заняттями.

Ніхто відмовлятися не став. І Сашко припинив скандалити, змився. Мало того, що напаскудив тишком-нишком, так ще й боягузом виявився.

– Ну що, Селезньова? – Запитав у мене викладач. – Швидку і в лікарню?

Такий варіант гарантовано відрубав би мені шлях у світ танцю. Тому я стиснула зуби і зважилася на відверте божевілля.

– Ні, – уперто хитнула головою. – Все в порядку. Я зараз сама піднімуся.

І піднялася. Зціпивши зуби. Під ошелешені погляди Хом’яка та Васьки.

Я й сама від себе такого не чекала. Якоїсь миті від болю в мене потемніло перед очима, але потім посвітлішало і ніби навіть легше стало.

От і добре, от і добре. Адже треба всього трохи потерпіти, щоб усе налагодилося? Удар теж не відразу минає.

– Селезньова, – насупився Олександр Антонович. – Не дури. Ти так впала, що навіть у мене зуби занили. Дочекаємося фахівців.

– Все нормально, – на одному подиху випалила я. А ось посмішку зобразити таланту уже не вистачило.

– Бачу я, як нормально, – пробурчав викладач. – Побіліла до синяви, тремтиш вся. Ти за два кроки від непритомності, Селезньова. Давай...

– Ні, – твердо перебила його я. – Неправда, все гаразд. Хочете, станцюю?

Хома витріщив очі, але на слабо не взяв. Дякую йому за це, що не став перевіряти мене на міцність.

– Гаразд, тоді відкладемо це до наступного заняття, – поспішила домовитись я. – До побачення.

І я рушила геть із зали.

У спину наче палицю вставили, тіло було чужим, ноги-руки не слухались, а в голові шуміло.

Переодягатися не стала, просто підхопила рюкзак із речами. Скоріше хотілося вибратися на повітря, подивитися на сонце, безтурботне небо і… щоб біль вщух.