ГЛАВА 4

Гліб щось розповідав, сміявся, але це проходило повз мене. Я бачила лише його пронизливі світлі очі, ямочки на щоках і все. Наче мій зір раптом став тунельним, і у вухах так гуркотів пульс, що всі інші звуки забивало. У роті пересохло, ноги та руки тремтіли, жар розгорявся в грудях, а в голові лише одна думка крутилася.

«Так ось яке воно – кохання? Мамочки...»

Наслання трохи спало лише в машині, коли чоловік поклав руки на кермо.

– У тебе кров, – ахнула я.

– Дурниця, – відмахнувся він.

– Аптечка є? – Не збиралася здаватися я.

Гліб повернув голову, і від його уважного погляду мені раптом стало ніяково.

– Є, – повільно й твердо відповів чоловік.

– Дай мені.

На подив, він відразу послухався, вручивши мені необхідне. Схоже, Глібу самому було цікаво, як я діятиму далі.

Руки в мене тремтіли, але це не завадило витягнути марлеві серветки та перекис водню. Незабаром я вже акуратно промакувала садна на кісточках пальців чоловіка і дула на рани, як мама це робила зі мною в дитинстві.

– Не боляче? – З тривогою запитала я, піднявши на нього погляд.

– Ні.

Гліб якось дивно дивився, це змушувало мене нервувати.

– Мені дуже шкода, що ти постраждав через мене, – прикусила нижню губу я.

На вилиці чоловіка червоніла мітка, яка незабаром напевно перетвориться на синець.

– А мені ні.

– Що ні? – не зрозуміла я.

– Я радий, що все так вийшло, – посміхнувся Гліб. – Це того варте, Мишка.

– Мишка? – Здивувалася я.

– Тобі не подобається?

На це питання я б і під дулом пістолета зараз не знайшла відповіді. Що там прізвисько? У Глібі мені подобалося абсолютно все. Адже у нього напевно й недоліків не було. Мій лицар…

– Просто незвично, – зніяковіла я і опустила голову.

Мишкою мене точно ніхто ще не звав.

Чоловік раптом узяв мене двома пальцями за підборіддя і підняв його.

– Моя смілива ніжна мишка, – сказав Гліб, дивлячись мені просто в очі. – Звикай.

Від його слів у мене за спиною наче крила виросли, а на серці стало легко і безтурботно. Обличчя чоловіка наближалося до мого ніби у сповільненій зйомці, губи Гліба доторкнулися до моїх, і час зупинився.

Це не був мій перший поцілунок. Але він вперше виявився таким, що всередині мене здійнялася справжня буря почуттів. Хотілося сміятися, плакати, співати та танцювати. А найбільше – зупинити мить, щоб вона ніколи не закінчувалася. Тільки, на жаль...

– З першої зустрічі хотів це зробити, – зізнався Гліб, коли відсторонився. – Ти ж не проти?

– А?

– Я не спитав дозволу, але стримуватися вже просто сил немає, – посміхнувся він. – Ти така, Мишка… Я з тобою немов іншою людиною стаю.

– А я… – почало було, але вчасно прикусила язика. Чи не занадто рано зізнаватись у почуттях, нехай вони і рвуться назовні?

– Покатаємось? – Запропонував Гліб. – Подивимося нічне місто. А може, ти зголодніла і в ресторан махнемо?

– Я не голодна, – чесно відповіла йому. – Але не проти покататися.

– Куди поїдемо?

«Та хоч на край світу!» – рвалося з мене.

Я просто знизала плечима. Чоловік усміхнувся і завів двигун. Ми довго каталися нічною столицею, насолоджуючись близькістю один одного. Ніколи не думала, що можна сп'яніти просто від присутності іншої людини поряд, але це зі мною і сталося.

Несподіване перше побачення завершилося у готельному номері.

Мені хотілося б придумати щось ліричне на виправдання своєму вчинку. Мовляв, поки ми гуляли, потрапили під зливу, і мені терміново знадобилося просушити одяг. У Гліба, ага.

Або до нас раптом причепилися хулігани, а мій лицар вкотре сміливо кинувся захищати честь жінки. І я, звичайно ж, не забула віддячити йому за порятунок. Щедро, з почуттям, як треба.

Тільки нічого такого й близько не сталося.

– А хочеш кави? – у якийсь момент нашого незапланованого побачення спитав мене Гліб.

– Хочу, – нехитро видала я.

– Тоді до мене? – Вигнув брову він.

Пауза затяглася, Гліб не поспішав з відповіддю, просто потемнілих очей з мене не спускав. Ми як раз загальмували на світлофорі.

Чоловік чекав і наче давав мені останній шанс передумати. А у мене все тремтіло від неминучого фіналу вечора, адже рішення вже було прийняте. Тільки вголос сказати виявилося страшно.

Я була цнотливою, але не дурною дівчиною. Розум працював, століття цифрових технологій не залишило ні найменшого шансу для наївності, я чудово розуміла все підґрунтя таких пропозицій.

І…

– До тебе, – все одно погодилася я.