ГЛАВА 2

Спочатку був голос, потім тупотіння дитячих ніжок, і вже потім я побачила сина. Він мчав до мене на всіх парах у своїй піжамі з зображеними на ній мультяшними конячками і... босоніж.

Я нахилилася і розкинула обійми, в які син вписався з розбігу. За звичкою підхопила його на руки, хоча хлопчик уже був не з легких, а потім згадала, що тепер не одна, і поспішила опустити дорогоцінну ношу назад на підлогу.

І все одно не втрималася, притиснула до себе міцно, жадібно вдихнувши запах дитини. Він пахнув дитячим шампунем, какао та дитинством. Обожнювана мною суміш!

– Говорила, довго, як завжди, а зовсім не довго, – усміхався щербатим ротом мій малюк. – Бачиш, я дочекався. Молодець?

– Богдане, а ти чому так пізно не спиш? – Спробувала напустити суворість я, але не вийшло.

– Так Яга тільки третю казку прочитала, – зробив невинні очі цей хитрюга. Знав, як на мене діє такий погляд. – А я раніше п'ятої позіхати не починаю.

Укласти Бодьку і справді завжди було тим ще заняттям. Вже я могла почати клювати носом, а у дитини бадьорості через край – на десятьох вистачить.

З дитячої спальні з'явилася заспана Ядвіга – няня сина. З народження Богдана вона допомагала мені його виховувати і з економки стала раптом не просто приятелькою, а й майже другою матір'ю. Тільки для мене.

– Пробач, Маргошо, стара я щось стала, – розвела руками жінка. – Дрімота накотила, а Богданчик сьогодні зовсім спати не хоче.

– Ну, яка ж ти стара? Ти в нас ще ого-го яка, – запевнила я її.

Ядвіга зніяковіло пригладила вже повністю сиве волосся.

– Головне, щоб не ярмо, – усміхнулася вона.

– Іго-го! – підхопився Бодька, почавши скакати навколо нас, наче лоша. – Іго-го!

– Богданчик, такі жваві ігри гарні вдень, а вночі всі дітлахи – і дівчата, і хлопці – повинні спати, – спокійно пояснила Ядвіга, взявши вихованця за руку.

– А Діма коли прийде?

Краще б він і далі продовжував «на голові ходити»... Це питання ніби вибило ґрунт з-під моїх ніг, довелося спертися на стіночку, щоб не впасти.

– Не знаю, синку, – ледь вичавила з себе. – Він, мабуть... Не прийде більше.

– Такою ж ділово-зайнятою став, як ти, так? – Схилив голову набік мій малюк.

Я кивнула, горло перехопило спазмом.

– Він мені знову конячку обіцяв, – насупив брівки Бодька. – А мужик сказав – мужик зробив.

– Ти звідки такого набрався? – здивувалася Ядвіга.

Звідки-звідки, від Грача, звісно. Я рипнула зубами. Теж мені мужик знайшовся. І знову сльози до очей підступили. Ні, це катастрофа! То роками ні сльозинки, а сьогодні немов греблю прорвало.

– Так, гаразд. Давай-но ми в ліжечко підемо, – сказала жінка, поглядаючи на мене стривоженим поглядом. – Усі питання вирішимо вранці, як там у нас у казці? Ранок вечора…

– Мудріше, – закінчив Бодька.

– Ось і треба поспішати закрити очі, щоб стати мудрим-мудрим, як ранок, – продовжила заколисувати голосом Ядвіга.

– То мама зараз мені казки прочитає, і я заплющу очі, – чесно пообіцяла дитина. – Ти ж прочитаєш, правда?

– Схоже, ти мені не залишив вибору, – хмикнула я.

– Я тебе дочекався? – почав загинати пальчики син. – Дочекався. Значить, заслужив нагороду. І млинці на сніданок. З  яблучним варенням.

– Чула, Яга? – Підморгнула я жінці. – Він ще до першого класу не доріс, а вже маніпулювати нами навчився.

– Далі буде цікавіше, – похитала головою вона.

– Далі не буде, я з нею більше не дружу, – запротестував Бодька.

– Даші, – виправила сина я.

– А про коня почитаємо?

– Обов'язково, – пообіцяла я. – Ти візьми потрібні книжки і чекай мене в ліжку, а я руки вимию, переодягнуся і прийду.

Двічі повторювати синові не довелося, він проскакав коридором і швиденько зник у своїй спальні.

– Щось трапилося? – Запитала Яга.

– Ні. З чого ти взяла? – Немов у тумані я роздяглася і пройшла у ванну кімнату. – Все в порядку.

– Можна подумати, я тебе перший день знаю, – склала руки на грудях жінка. – Розповідай.

Я вмилася, прополоскала рота, причому всіляко вдавала, що дуже зайнята, але Яга не збиралася відступати.

– Діма одружений, – приголомшила її я. – Ось і все, кінець розмови, більше обговорювати нема чого.

Яга витріщила очі і розкрила рота, наче їй повітря раптом стало бракувати. Жінка почервоніла, витримала паузу, а потім із почуттям видала:

– Ось скотобаза!

Від несподіванки я навіть випустила рушник.

Щоб Ядвіга Новак – уроджена полька, вихована та дуже стримана жінка – так висловилася?

– Ого, Ягідко, – хмикнула я. – Та ти, виявляється, лайливі слова знаєш.

– У мене величезний життєвий досвід, Маргоша, – з гідністю королеви кивнула вона. – Але іноді емоції б'ють через край, і навіть я не можу їх стримати.