ГЛАВА 1

Зима була паршивою цьогоріч. Ніяк не могла визначитися з погодою, то снігом сипала, то щедро дощем поливала, то тануло все і чавкало під ногами, то перетворювалося на ковзанку. Добре хоч, не так багато терпіти залишилось, у повітрі вже пахло весною.

Перед очима знову стало винувате обличчя Діми, і я втиснула педаль газу. Гул мотора став сильнішим, вогні вітрин злилися в одну суцільну сліпучу лінію.

«Як він міг?» – Все не вкладалося у мене в голові.

Відповіді на це питання не було.

Телефон надривався рингтоном, Грачов дзвонив, не перестаючи.

Найменше у світі мені хотілося слухати безглузді виправдання зрадника, і водночас серце давало слабину, нило і кровоточило… Я ж його…

І давала собі зарок більше не закохуватися! А воно ось як вийшло. Знову обрала не того. Чи для таких, як я, лише «не ті» й існують?

Спогади йшли один за одним, і нікуди втекти від них не виходило. Я так задумалася, що проскочила на перехресті на червоний сигнал світлофора. Праворуч почувся різкий гудок – позашляховик засліпив фарами. Зіткнення було не уникнути.

…але якимось дивом мені це вдалося. Ми розминулися буквально за пів метра один від одного, машину занесло. Я різко вдарила по гальмах, почувся вереск покришок, і все скінчилося.

– Дурепа, яка ж ти дурепа, Селезньова! – Стукнула я по керму і сховала обличчя в долонях.

Серце погрожувало вискочити з грудей, у вухах гула кров, і телефон ніяк не хотів замовкати.

Буквально за хвилину в скло з боку водія постукали.

– Куди ти преш, курко?!

Мабуть, водій того позашляховика, з яким ми ледь не поцілувалися. Я лише розсміялася, так само не підводячи голови, але дверцята відкрила.

– З вами все гаразд? – розгублено спитав немолодий уже чоловік із шляхетною сивиною на скронях та орлиним носом.

– Напевно. – Пересохлі губи ледве ворушилися. – Так. Не знаю.

Він клацнув пальцями у мене перед носом, посвітив кишеньковим ліхтариком у вічі, чому я скривилася і відвернулася. Потім обмацав ноги і руки, голову, чому я безглуздо захихотіла.

– Обкурена, чи що?

– Не балуюся, – ляпнула я. – І навіть твереза.

– У лікарню треба?

– Я когось збила? Хтось постраждав? – Єдине, що зараз мене хвилювало.

– Обійшлося, слава богу, – сказав незнайомець. Він був напрочуд спокійним. Інший би на його місці вже витяг мене за волосся з машини і гарненько всипав за таку дурість. – Вдало на газон занесло, ні дерево не знесло, ні перехожих не було. Ти в сорочці народилася, чи що?

– Так, у сорочці, – видихнула я.

Все тіло тремтіло, адже зі швидкістю я давно на «ти». Але як же безглуздо вийшло!

Щойно вибралася з машини, як ноги підкосилися. Добре, чоловік підхопив під руки, не дав упасти.

– Все ж таки в лікарню, – кивнув він ніби власним думкам. – Що ж ви, дівчино, у такому стані і за кермо?

– Вибачте мені, – щиро сказала я і раптом… розплакалася.

Ці сльози не тільки незнайомця вразили, вони мене в ступор ввели. Адже востаннє я плакала лише на похороні матері. Давно у минулому.

– Ну-ну, що ви справді? – поплескав він мене по спині, а я ще дужче у нього на грудях заридала, до гикавки, до ганебної істерики. Не дивно, що чоловік скам'янів, поки я гірко плакала, використовуючи його як відповідний жилет для шмарклів. – Заспокойтеся, нічого ж не сталося  .

– Але могло! Ік! І ви... А я...

– Буде нам уроком, – ухвалив чоловік, подаючи мені хустку. – Не плачте, все обійшлося.

– Так, – шморгнула носом я і відсторонилася. – Вибачте, я не мала…

– Припиніть перепрошувати, все гаразд. Як вас звуть хоч?

– Маргарита.

– Гарне ім'я, – сказав він. – А я Гамлет Вагенович. Ось ви вже посміхаєтеся. Хоч якась користь від мене, правда?

Телефон знову надірвався дзвінком, і я потяглася за ним до салону, а потім поставила на беззвучний. Через Грача я ледве не зробила найбільшу дурницю у своєму житті. А у мене ж є для кого прагнути у світле майбутнє…

– Ви зовсім на мене не гніваєтесь, чи що? – Схилила голову набік я.

– Спочатку розлютився, звичайно, – відверто зізнався чоловік. – Але потім усе схлинуло, а вже як побачив вас – таку бліду, перелякану… Не з дівкою ж бодатися? Що ви робите?

– Викликаю ДАІ. Потрібно ж оформити все, звернутись до страхової компанії…

Гамлет вирвав у мене телефон, натиснув відбій, ще й діловито обійшов моє авто по колу.

– У вас є пошкодження? І я не маю. Можемо розійтися миром.

– Дякую вам, я… – Адже зовсім не розраховувала на таку адекватність і навіть щедрість від незнайомця.

– Не треба так на мене дивитися, Маргарито. Я, може, й суворий на вигляд, але невинний, зовсім не тиран, – усміхнувся Гамлет. – Ось, значить, як ми зробимо. Зараз викличемо перевізника, щоб доставив вашу машину куди треба. А я підвезу вас додому.