Частина Х. Темрява як акт милосердя

Темрява на Ауреліоні виявилася не порожнечею.

Вона була дзеркалом.

Коли Остання Зірка пішла, столиця Конфедерації перестала виглядати божественною. Без золотого сяйва, без нескінченного блиску куполів, без рекламних голограм про стабільність, без сакрального світла на обличчях політиків місто стало просто містом. Великим. Виснаженим. Переляканим. Занадто красивим у руїнах і занадто чесним у темряві.

Ауреліон лежав під “Сороковою вдовою”, як тіло після пишного балу, де всі гості раптом згадали, що під шовком є кістки.

У верхніх районах палаци вмикали приватні резерви. Вікна багатих кварталів спалахували холодним блакитним світлом, ніби кожен маєток хотів повідомити: “Ми не винні, у нас просто кращі батареї”. Нижні райони тонули в аварійних червоних лініях. Лікарні перемикалися на ручне живлення. Транспортні кільця зависали між вежами. На площах збиралися люди. Вони не кричали одразу. Спершу дивилися в небо.

Туди, де ще недавно була Зірка.

Тепер там залишався темний розрив, обрамлений тонкими золотими рештками світла. Схоже на слід від вирваної прикраси. Або від рани, яку хтось дуже довго називав святинею, щоб не визнавати: вона кровоточить.

Еліана стояла біля ілюмінатора й дивилася вниз.

Міра сиділа поруч у медичному кріслі, загорнута в термоплащ. Золоті лінії під її шкірою вже не горіли постійно, але іноді спалахували, коли десь у місті вимикалася ще одна система або коли Остання Зірка, уже далеко за орбітальним кільцем, посилала останній слабкий імпульс крізь залишкові канали.

Каель лежав на підлозі кабіни, бо медичне крісло зайняла Міра, друге було зламане, а власна гордість заважала йому попросити ковдру.

Це було майже задовільно.

— Він живий? — спитала Міра, не повертаючи голови.

Нокс завис над Каелем.

— Так. Попри активні спроби його родової лінії довести протилежне.

Каель розплющив очі.

— Я вас чую.

— Це не медичний показник, — відповів Нокс. — Багато людей чули правду й однаково залишалися функціонально мертвими.

Еліана глянула на Каеля.

— Як почуваєтесь?

— Наче через мене пройшла тисяча років родової провини.

— Романтизуєте. Через вас пройшов технічний канал. Провина лишилася ваша власна, не хвилюйтеся.

— Дякую за підтримку.

— Я не підтримую. Я контролюю якість страждання.

Міра тихо засміялася, але одразу скривилася.

Еліана різко нахилилася до неї.

— Боляче?

— Так.

— Де?

— У місцях, де я була людиною, дверима, кліткою, гучномовцем для космічної травми й сімейною проблемою одночасно.

— Конкретніше.

— Усюди, Елі.

Еліана замовкла.

Міра взяла її за руку.

— Але я тут.

Це було найважливіше.

І найстрашніше.

Бо “тут” більше не означало “в безпеці”. “Тут” означало корабель над темною столицею, живу сестру, яка все ще несла в собі відбиток Зірки, зрадника-союзника на підлозі, чорний архів у системах галактики, флот без наказу, Едрана Варна десь у тіні та мільйони людей унизу, для яких свобода Зірки щойно стала холодною квартирою, зупиненою лікарнею або ліфтом між поверхами.

Свобода, як і всі великі слова, погано опалювала дитячі палати.

Нокс вивів на екран карту енергетичних провалів.

— Ситуація не катастрофічна.

Еліана підняла брову.

— Це від тебе звучить майже як освідчення.

— Не перебільшуйте. Я сказав “не катастрофічна”, а не “добра”. Нижні сектори мають від двох до шести годин резервного живлення. Лікарні — менше, якщо не перекинути потік із приватних вузлів верхніх районів.

Каель повільно сів.

— Приватні вузли захищені.

— Так, — сказав Нокс. — Там більше замків, ніж у совісті середнього сенатора. Тобто, визнаю, невдала метафора. У совісті сенатора порожньо.

Міра подивилася на Каеля.

— Ти можеш відкрити їх?

Він витер кров із губи.

— Частину. Варнівські точно. Можливо, Ортес. Декстрівські, якщо вдова не змінила доступ після того, як її чоловік перетворився на політичний ароматизатор.

Еліана хмикнула.

— Прекрасно. Почнемо з того, що заберемо світло в людей, які купували собі безсмертя, і віддамо тим, хто ще має шанси не стати статистикою.

Каель піднявся, похитнувся, але втримався.

— Це буде сприйнято як грабунок.

— Ні, Варне. Грабунок — це коли вони тисячу років мили обличчя енергією з чужих нервів. Це буде перерозподіл із легким запізненням.

— І з незаконним доступом.

— О, вибачте. Я зовсім забула, що ми досі поважаємо закон, який називав мою сестру реакторним персоналом.

Міра підняла руку.

— Як реакторний персонал, я підтримую незаконний доступ.

Нокс клацнув.

— Офіційно записано. Переходимо до злочинного милосердя.

Каель підійшов до пульта. Його пальці були обпечені, рухалися повільно, але точно. Еліана стала поруч. Не тому, що йому потрібна була допомога. Точніше, не тільки тому. Вона хотіла бачити, що саме він відкриває. Довіра, як з’ясувалося, не виростає після поцілунку в коридорі й спільного переживання апокаліпсису. Дуже прикро. Вона перевірила б цю функцію ще раз, якби не купа невідкладних катастроф.

— Тут, — сказав Каель. — Приватна енергомережа Варнів. П’ять вузлів у верхньому місті, два орбітальні резерви, один медичний кластер.

— Відкривай.

— Якщо я відкрию все одразу, захист спалить канали.

— Тоді відкривай красиво. Це ж ваша спеціалізація — дорогі системи контролю.

Він коротко глянув на неї.

— І ваше улюблене заняття — ламати їх.

— Нарешті в нас здоровий розподіл ролей.

Він усміхнувся. Ледь.

Міра тихо пробурмотіла:

— Дивно, як еротика виживає навіть під час енергетичної кризи.

— Міро.

— Що? Я сім років була в реакторі. Дайте мені насолодитися чужою незручною напругою.

— Вона не незручна.