Частина VІІ. Сестра в золотій клітці

Плазмова артерія не була коридором.

Коридори створюють для людей. Для їхніх ніг, страхів, втеч, службових інструкцій і табличок “не входити”, які людство, звісно, читає як запрошення. Плазмова артерія була створена не для людей. Вона була шрамом, залишеним у тілі Ауреліона в той день, коли Конфедерація вперше навчилася тримати Зірку на повідку й назвала це технічним проривом, бо “злочин проти космічної істоти” звучало менш інвестиційно привабливо.

Еліана й Каель ішли крізь золотий тунель, де стіни дихали світлом.

Навколо них текла енергія Останньої Зірки. Вона пульсувала у прозорих каналах, здіймалася в арках над головою, спадала вниз тонкими нитками, проходила під ногами в глибоких жилах старого реактора. Усе сяяло: золото, біле, блідо-блакитне, гаряче срібло, перламутрові відблиски, що різали очі навіть крізь захисні маски.

Краса була нестерпною.

Бо тепер Еліана знала, що ця краса мала голоси.

Кожен спалах у стіні, кожен тепловий імпульс, кожна хвиля плазми могла бути чиєюсь останньою думкою, записаною машинами, збереженою в чорному архіві, перетвореною на дані й подану еліті як “стабільне енергетичне благо”. Конфедерація любила ефективність. Вона могла навіть біль поставити на облік, надати йому номер, підпис, бюджет і відділ моніторингу.

— Чудове місце для прогулянки, — сказав Каель у внутрішній канал шолома. — Смертельне світло, стародавні ланцюги, голоси мертвих у стінах. Бракує тільки офіціанта з шампанським.

— Не кличте, — відповіла Еліана. — У цій цивілізації хтось точно вже пробував подавати шампанське біля реакторного серця.

— І назвав це духовним досвідом.

— Або преміальним туром для тих, кому мало звичайного пекла.

Вона йшла попереду, тримаючи Око Мертвого Сонця в лівій руці. Артефакт горів червоним, наче зіниця, яка нарешті згадала, кого ненавидить. Чорний архів був закріплений на її поясі, у захисному контейнері. Він більше не здавався холодним предметом. Він став вагою. Не фізичною — моральною. Маленький чорний куб ніс у собі стільки імен, що Еліані здавалося: якщо вона зупиниться, підлога під нею трісне від їхньої мовчазної присутності.

Позаду, у залі Храму Світла, бал лицемірів уже перетворився на політичну катастрофу з гарним освітленням. Чорний архів розповзався мережею. Імена провідників, підписи сенаторів, контракти лікарів, рахунки курортів, накази військових, родові печатки — усе виходило назовні. Конфедерація вперше за багато років почала бачити себе без фільтрів, і це, судячи з паніки в каналах Нокса, було неприємне видовище.

Нокс залишився на “Сороковій вдові”, зламуючи все, що могло завадити їм рухатися.

— Новини ззаду, — озвався він у комунікаторі. — Верховний консул оголосив витік архіву “ворожою інформаційною атакою”.

— Як оригінально, — сказала Еліана.

— Через сорок секунд після цього в мережі з’явилося відео, де він особисто затверджує заміну трьох провідників після нейронного вигорання. Тепер пресслужба називає це “історичним контекстом”.

Каель сухо сказав:

— Швидко перейшли до другої стадії.

— А третя? — спитала Еліана.

— Звинувачення мертвих, — відповів Каель. — Завжди працювало в Сенаті.

— На жаль, цього разу мертві мають архів.

Нокс додав:

— Також частина гостей балу намагається втекти, частина видаляє власні комунікатори, частина шукає адвокатів, а один сенатор публічно заявив, що його підпис під програмою провідників був “метафоричним”.

Еліана зітхнула.

— Метафоричне людожерство. Новий рівень державного мистецтва.

Попереду тунель почав розширюватися. Світло стало густішим. Золото в стінах більше не текло рівними каналами, а билося нерівними хвилями, мов серце, якому набридло працювати для чужого організму.

Еліана відчула Міру раніше, ніж побачила двері.

Не голосом.

Не образом.

Болем.

Він пройшов крізь Око Мертвого Сонця, крізь рукавичку, долоню, руку, плече, у груди. Короткий, різкий імпульс, наче хтось зі світла доторкнувся до неї й сказав: “Тут”.

Вона зупинилася.

Каель теж.

— Що? — спитав він.

— Вона близько.

— Міра?

— Так.

Йому не треба було уточнювати, як вона це знає. Добре. Бо якби запитав, Еліана, можливо, відповіла б щось різке. Або чесне. Обидва варіанти були небажані.

Попереду стояли двері.

Вони були не золоті, не мармурові, не прикрашені символами Світла. Навпаки. Чорний метал, глибокі подряпини, старі гравітаційні замки, навколо яких пульсували червоні обмежувальні лінії. На дверях не було написів. Конфедерація часто писала урочисті фрази там, де хотіла приховати злочин. Але тут навіть вона, здається, не знайшла достатньо брехні.

— Первинний вузол, — сказав Каель. — За цими дверима має бути реакторна клітка.

— Має бути?

— Старі схеми неточні. Після інтеграції Міри вузол могли перебудувати.

— Приємно. Ми йдемо рятувати мою сестру з місця, яке навіть креслення бояться описувати.

— Ви хочете зупинитися?

Вона повернула до нього голову.

Навіть крізь маску він побачив її погляд.

— Варне.

— Так. Дурне питання.

— Ви сьогодні колекціонуєте їх?

— Мабуть, нервую.

— Це майже мило.

— Майже?

— Не нахабнійте. Ми ще не пережили реактор.

Око в її руці раптом розкрилося повністю. Червоний вогник став білим. Двері відреагували одразу: замки загули, метал зашипів, у стиках спалахнули золоті лінії. Чорний архів на поясі Еліани затремтів.

Із темряви за дверима пролунав голос.

— Еліано.

Вона завмерла.

Це був голос Міри.

Живий.

Втомлений.

І все одно той самий.

Двері відчинилися.

За ними була зала.

Не лабораторія.

Не храм.

Не в’язниця.

Усе одночасно.

Круглий простір, величезний, майже безмежний, губився вгору серед колон, кабелів, енергетичних арок і прозорих плазмових потоків. У центрі зали стояла золота клітка.