Частина VІ. Бал лицемірів

Бал почався за три години після того, як Еліана Рут почула голос мертвої матері в серці живої Зірки.

Для нормальної цивілізації цього було б достатньо, щоб скасувати всі урочистості, закрити храми, викликати вчених, священників, психологів і, можливо, когось із відром холодної води для правлячої верхівки. Але Галактична Конфедерація не була нормальною цивілізацією. Вона була політичним механізмом, який умів перетворювати будь-яку катастрофу на дрескод, будь-яку смерть — на промову, а будь-яку правду — на проблему зв’язків із громадськістю.

Тому бал не скасували.

Його зробили ще пишнішим.

Офіційно це була церемонія пам’яті сенатора Армана Декстра, який “повністю злився зі світлом”. Неофіційно — найбільший політичний ярмарок року, де всі вдавали скорботу так старанно, що навіть мертві, мабуть, соромилися за акторську майстерність живих.

Храм Світла перетворили на сцену.

Його зовнішні арки прикрасили білими квітами, вирощеними в нульовій гравітації. Квіти повільно оберталися в повітрі, скидаючи пелюстки на гостей із такою точністю, ніби навіть жалоба мала виконувати хореографію. Під куполом плавали срібні голограми: обличчя покійного сенатора, символи Конфедерації, цитати про служіння, самопожертву й моральну велич. Усі цитати належали людям, які за життя дуже рідко жертвували собою, зате охоче — іншими.

Над Храмом горіла Остання Зірка.

Після реакторного контакту Еліана вже не могла дивитися на неї як раніше. Світло більше не було просто світлом. Воно стало поглядом. Воно торкалося скла, металу, шкіри, нервів. Воно текло крізь повітря, ніби знало, кому належить кожна таємниця, кожен гріх, кожен підпис у чорному архіві.

І десь там, у глибині реактора, Міра чекала.

Еліана стояла перед дзеркалом у приватній кімнаті дому Варнів і дивилася на себе так, ніби бачила не жінку, а зброю, яку щойно відполірували для церемонії.

Сукня була чорна.

Не траурна. Занадто жива для трауру. Занадто гостра для покори.

Верх — із тонкого броньованого шовку, що щільно облягав тіло й мерехтів темно-срібними нитками. Плечі відкриті, шия підкреслена високим коміром із чорного металу, на спині — довга прозора накидка, у якій рухалися крихітні точки світла, мов зоряний пил. Розріз на сукні був достатньо високий, щоб Каель Варн, побачивши її вперше, на пів секунди забув, як дихати, і достатньо практичний, щоб Еліана могла бігти, бити, стріляти й за потреби перерізати горло без шкоди для стилю.

У браслеті — голка з паралітичним токсином.

У сережці — мікропередавач.

Під накидкою — плазмовий ніж.

На стегні — тонкий пістолет, замаскований під декоративну застібку.

У грудях — лють.

Останнє було найнадійнішим.

— Ви виглядаєте так, ніби бал сам попросить дозволу початися, — сказав Каель за її спиною.

Еліана не обернулася.

— Слабко. Але з урахуванням крововтрати вам пробачається.

Він стояв біля дверей у чорному церемоніальному костюмі. Після поранення він рухався трохи обережніше, але це не зіпсувало його вигляду. Навпаки, зробило його ще небезпечнішим. Красивий чоловік у бездоганному костюмі — проблема. Красивий чоловік у бездоганному костюмі, який нещодавно зрадив власного батька й тепер має в очах тінь катастрофи, — проблема з драматичним освітленням.

На його комірі більше не було повного герба Варнів.

Лише чорна застібка.

Еліана помітила це в дзеркалі.

— Зняли родовий знак?

— Батько відкликав моє ім’я.

— І що, герб сам відпав від сорому?

— Я вирішив йому допомогти.

— Майже зворушливо.

— Майже?

— Не тисніть. Я сьогодні щедра лише на сарказм і потенційне насильство.

Каель підійшов ближче. Не надто. Він уже знав відстані, на яких Еліана не починала думати про переломи. Це теж було небезпечно: чоловік, який учиться твоїх меж, одного дня може почати здаватися не зовсім ворогом.

— У нас мало часу, — сказав він.

— У нас завжди мало часу. Це, здається, нова форма романтики.

— Бал відкриє Верховний консул. Після першого танцю запустять приватний цикл доступу до нижніх залів. У цей момент ми маємо активувати чорний архів у головній мережі Храму.

— Тобто під час того, як еліта кружлятиме по залі й удаватиме, що смерть сенатора — духовний досвід, ми запустимо список їхніх злочинів у систему?

— Так.

— Гарно. Нарешті цей бал матиме культурну програму.

— Після активації архіву системи безпеки перемкнуться на кризовий режим. Це дасть нам приблизно дев’ять хвилин, щоб пройти до старої плазмової артерії.

— Дев’ять хвилин до Міри.

— До входу в реакторний шлях.

— Не виправляйте мене, коли я спрощую собі прірву.

Каель помовчав.

Потім тихо сказав:

— Едран буде там.

Еліана нарешті обернулася.

— Ваш батько?

— Так. Він знає, що ми прийдемо. Якщо не в реактор, то на бал. Він не з тих, хто пропустить власну драматичну пастку.

— Сімейна риса?

— На жаль.

— Добре.

— Добре?

— Я давно хотіла познайомитися з людиною, яка називає викрадених людей ресурсами. Візьму автограф. На його заповіті.

Каель дивився на неї без усмішки.

— Якщо дійде до нього…

— Дійде.

— Еліано.

— Каелю.

Вона вперше сказала його ім’я без отрути.

Він це почув.

Вона теж.

Це було дуже недоречно. Небезпечно. Майже інтимно. А отже, ситуація вимагала негайного удару сарказмом.

— Не робіть обличчя людини, яка щойно знайшла в собі почуття, — сказала вона. — Воно вам пасує, і це дратує.

Він ледь усміхнувся.

— Я постараюся виглядати гірше.

— Не обіцяйте неможливого. У вас і так забагато родових гріхів.

Нокс завис біля дзеркала, скануючи їх обох.

— Нагадую, що ваші емоційні переговори відбуваються за шістнадцять хвилин до початку операції, яка має приблизно тридцять один відсоток шансів не завершитися смертю, полоном або перетворенням на історичний приклад.