Частина ІV. Архів живих експериментів

Ауреліон мав нижні доки.

Це було дивно, майже непристойно, бо столиця Конфедерації дуже старалася робити вигляд, що в неї немає нічого нижнього. Ні нижніх районів, ні нижніх інстинктів, ні нижніх моральних поверхів. У рекламних голограмах Ауреліон завжди показували згори: золоті шпилі, білі куполи, сонячні сади, Сенатська цитадель, Остання Зірка в прозорій сфері, щасливі громадяни, які усміхаються так, ніби їх щойно попросили не думати про податки.

Але кожне місто, навіть якщо воно займає цілу планету, має підошву.

І саме туди летіла “Сорокова вдова”.

Нижні доки ховалися під блискучою шкірою столиці, серед технічних кілець, ремонтних шахт, вантажних порталів і старих орбітальних кріплень, які ніхто не показував туристам, бо туристи любили золото, а не труби, що пітніли конденсатом. Тут Ауреліон уже не пахнув парфумами, святістю й владою. Тут він пахнув мастилом, перегрітою електрикою, дешевою їжею, потом працівників і страхом людей, які розуміли, що живуть під містом богів, але мають зарплату рабів.

Еліані це місце сподобалося одразу.

Не тому, що було гарним. Гарним воно не було. Воно було чесним.

Чесність у Конфедерації зустрічалася рідше за безкоштовну медицину для колоній, тому її варто було цінувати.

“Сорокова вдова” пройшла крізь технічний коридор під фальшивим кодом санітарного дрона. Нокс стверджував, що це найнадійніша легенда, бо санітарні дрони ніхто не любить, але всі бояться перевіряти, що саме вони перевозять.

— До речі, — повідомив він, коли корабель ковзав між темними платформами, — згідно з нашими документами, ми транспортуємо біологічні відходи другого класу.

Каель стояв за кріслом Еліани й дивився на екран.

— Другого?

— Перший клас вимагає додаткового погодження. Я вирішив не ображати бюрократію зайвою амбітністю.

Еліана всміхнулася.

— Біологічні відходи. Нарешті Конфедерація описала нас із Варном максимально точно.

— Я не впевнений, що мені подобається це порівняння, — сказав Каель.

— Не хвилюйтеся. У вас благородне походження. Ви, мабуть, відходи преміум-класу.

— Ваші компліменти стають теплішими.

— Це не тепло. Це плазмовий опік після Елізіуму.

Після втечі з курорту минуло трохи більше години. За цей час два приватні кораблі Варнів намагалися взяти їх у кільце, один патрульний пост Конфедерації раптово отримав повідомлення про “позапланову перевірку санітарних норм”, а Нокс проник у систему нижніх доків, переписав їхній маршрут і, за власним зізнанням, “випадково” створив заявку на дезінфекцію службового ліфта Верховного консула.

Еліана не питала подробиць.

Деякі радощі краще залишати темними й технічними.

Каель мовчав довше, ніж звичайно. Це було помітно. Він дивився на потоки нижнього Ауреліона, але бачив, очевидно, щось інше: родову печатку Варнів у файлі провідників, код його батька, тисяча дев’ятсот сорок два імені в архіві Елізіуму-9.

Провина сиділа на ньому добре. Майже елегантно.

Еліану це дратувало. Вона воліла, щоб винні виглядали огидно. Так зручніше стріляти.

— Якщо збираєтеся страждати, робіть це тихіше, — сказала вона.

Каель повернув голову.

— Я мовчав.

— Саме це й заважало. Ваше мовчання має аристократичну акустику.

— Вибачте. Я не знав, що моя внутрішня криза порушує корабельний етикет.

— На моєму кораблі дозволені лише корисні кризи.

— Моя може стати корисною.

— Чудово. Тоді скажіть, куди саме ми йдемо, перш ніж ваш батько пришле ще один сімейний корабель із бажанням поговорити ракетами.

Каель провів пальцем по голографічній карті. Над пультом розгорнулася структура нижнього сектору: технічні шахти, магістралі живлення, шлюзи, закриті лабораторні блоки, архівні вузли.

— Офіційно цього місця немає, — сказав він. — У документах воно проходить як резервний центр біоісторичного зберігання.

— Перекладіть із мови катів на людську.

— Архів живих експериментів.

Еліана не відповіла.

Нокс завис біля екрана.

— Назва неофіційна, але поширена серед технічного персоналу. Також використовуються варіанти: “підвал чудес”, “морг, який не вміє мовчати”, і “те місце, куди не треба переводитися, якщо ви любите спати”.

— Техніки мають кращу поезію, ніж сенатори, — сказала Еліана.

Каель продовжив:

— Тут зберігають людей, яких офіційно більше не існує. Свідків, донорів, провідників, експериментальні тіла, невдалі прототипи, успішні прототипи, що стали політично незручними. Частину тримають у стазисі. Частину — у свідомому режимі, якщо потрібна нейронна активність.

— Свідомому.

Це слово впало в кабіні, як металевий уламок.

— Так.

— Тобто вони лежать там і знають, що лежать.

— Не всі.

— Яка розкішна милість.

Каель не захищався. Це теж дратувало.

— Міра могла пройти через цей архів перед інтеграцією, — сказав він. — Тут можуть бути первинні записи: хто її відібрав, хто підписав переведення, хто знав про родинний маркер.

— І хто вирішив залишити мене живою як майбутню відмичку.

— Так.

Еліана опустила погляд на карту.

У центрі схеми пульсував вузол із позначкою “Блок L-17”.

— Чому L-17?

— Лабораторний сектор сімнадцять. Архів провідників.

— Міра — Провідник-17.

— Я теж це помітив.

— Чудово. Значить, нас не лише катують, а й роблять це з неприємною любов’ю до символіки.

Нокс подав сигнал.

— Стикування за тридцять секунд. Охорона доку очікує санітарний вантаж. Я підготував відповідний запах.

Еліана повільно повернулася до дроїда.

— Що ти зробив?

— Запустив у зовнішню вентиляцію корабля ароматичну суміш “переконливі біологічні відходи”.

Каель ледь помітно відступив на пів кроку.

— Це безпечно?

— Для організму — так, — відповів Нокс. — Для гідності — ні.