Частина ІІІ. Курорт для тих, хто пережив совість

Елізіум-9 не був курортом у звичайному сенсі.

Звичайний курорт — це місце, куди люди тікають від роботи, поганої погоди, родичів і власної біографії. Елізіум-9 був місцем, куди тікали ті, хто вже встиг утекти від усього: від старості, закону, моралі, пам’яті, природної смерті й кількох цілком заслужених трибуналів.

Він висів у високій орбіті над Ауреліоном, трохи осторонь головних транспортних потоків, за прозорим кільцем дипломатичних заборон, приватних охоронних флотилій і юридичних формулювань, які перекладалися просто: “Бідним не входити, журналістам не дихати, правді померти біля шлюзу”.

Зовні Елізіум-9 нагадував квітку, вирощену зі скла, золота й непристойних прибутків. Дев’ять радіальних крил розходилися від центрального купола, кожне крило мало власний клімат, океан, сад, небо, гравітацію й персональну філософію обслуговування. У крилі “Афродіта” підтримували постійний рожевий світанок, бо його власники вважали, що зморшки менш помітні в м’якому світлі й після третього келиха. У крилі “Вальгалла” симулювали полювання на генетично відновлених хижаків, попередньо видаливши їм зуби, кігті й шанси. У крилі “Нірвана” гості проходили медитацію в повній тиші, поки їхні фінансові радники непомітно скуповували водні права на посушливих планетах.

Центральний купол називався Святилищем Оновлення.

Еліана, коли прочитала назву на вхідній голограмі, тихо сказала:

— Гарно. Нічого так не освіжає душу, як купіль із викраденого зоряного болю.

Каель Варн ішов поруч, у темному дорожньому костюмі, що виглядав простіше за його церемоніальний одяг, але все одно коштував, напевно, як середній контрабандний човен. У світлі штучного ранку його обличчя здавалося м’якшим, майже живим. Це Еліані не подобалося. Чоловіки, які стають красивішими при зміні освітлення, — це вже не люди, а стратегічна загроза.

— Тут доведеться бути обережнішими, ніж у Храмі, — сказав він.

— Ви це кажете щоразу перед тим, як ми входимо в чергове місце, де всіх треба або обікрасти, або спалити.

— Елізіум-9 приватний.

— А Храм Світла був що, народною лазнею?

— Храм належить Конфедерації. Тут усе належить людям, які купили собі право бути ще гіршими за Конфедерацію.

Еліана озирнулася.

Навколо них рухалися гості. Красиві. Дорогі. Відполіровані до блиску. Вони йшли мармуровими терасами, ковзали на антигравітаційних платформах, сиділи в повітряних кріслах, пили прозорі напої з келихів, що змінювали форму під температуру руки. Їхні шати були легкі, напівпрозорі, з м’яким сяйвом тканин, які коштували більше, ніж лікарня в зовнішньому секторі. Плечі оголені. Спини відкриті. Шиї прикрашені живими коштовностями, що дихали й повільно рухалися по шкірі.

Елізіум-9 продавав не відпочинок.

Він продавав ілюзію, що тіло може бути невинним, навіть якщо душа давно в оренді.

Еліана була вдягнена у світлий дорожній ансамбль, який їй видали на платформі Варнів: вузькі штани з перламутрової бронетканини, короткий жакет із високим коміром, м’яка срібна накидка, що спадала з одного плеча. Вигляд був достатньо елегантний для курорту, достатньо практичний для бійки й достатньо зухвалий, щоб охорона не одразу зрозуміла, чи перед нею аристократка, найманка, коханка, загроза або всі чотири варіанти в одному тілі.

На внутрішньому боці її зап’ястя ховався шоковий браслет. У волоссі — тонка голка. На стегні — мікропістолет, замаскований під декоративну застібку. Каель це бачив. Не коментував. Йому вистачало розуму.

Після подій у Храмі Світла вони не повернулися одразу на “Сорокову вдову”. Каель наполіг на проміжній зупинці. За його словами, нижній коридор Храму дав їм тільки перший ключ. Щоб дістатися Міри, потрібен був другий — доступ до списків провідників, які зберігали не в державному архіві, а в приватному медичному кластері Елізіуму-9.

Бо, звісно, найтемніші таємниці Конфедерації лежали не у військовій фортеці, а в дорогому спа-комплексі, де старі сенатори омолоджували шкіру між сесіями про духовну єдність.

Це було настільки логічно, що хотілося сміятися, плакати або почати революцію просто в халаті.

— На курорті є медичний центр? — спитала Еліана.

— Не просто медичний центр. Найкраща регенераційна клініка внутрішніх секторів.

— Звісно. Люди, які вбивають колонії, мають десь лікувати втому від відповідальності.

— Там зберігають персональні біодані членів першого кола. Омолоджувальні протоколи, нейронні карти, плазмову сумісність, генетичні борги.

— Генетичні що?

— Деякі родини закладали майбутні покоління як гарантію доступу до лікування.

Еліана зупинилася.

— Вони брали кредити під ще ненароджених дітей?

— Під їхню кров, органи, сумісність, репродуктивні права. Формально — добровільні династичні контракти.

— Формально.

— Так.

Вона глянула на ряд гостей, які саме сміялися біля фонтана, де вода падала вгору, перетворюючись на срібний туман.

— Знаєте, Варне, я постійно думаю, що вже досягла дна людської винахідливості. А потім багаті люди відкривають додатковий підвал.

— Елізіум-9 побудований на додаткових підвалах.

— Тоді ведіть. Мені цікаво, що тут ховають під ароматерапією.

Вони пройшли через центральну алею. Над головою висіло штучне небо: блідо-блакитне, чисте, з повільними хмарами, які програмували так, щоб вони ніколи не нагадували нічого тривожного. Десь далеко співали невидимі птахи. На гілках живих дерев висіли кришталеві плоди, що світилися зсередини. У фонтанах текла вода, змішана з мікроскопічними частками зоряної плазми, через що вона мерехтіла золотом.

На кожному кроці Еліана бачила світло Останньої Зірки.

Не прямо. Не як у Храмі. Тут воно було розведене, стабілізоване, фільтроване, продане. У воді. У стінах. У тканинах. У лікувальних капсулах. У келихах із напоями. У кремах, якими гості мазали шкіру, щоб виглядати молодшими за власні злочини.