Частина ІІ. Каель Варн, або причина не довіряти красивим чоловікам

Каель Варн стояв у каюті “Сорокової вдови” так, ніби навіть аварійне освітлення мало перед ним вибачитися за недостатньо шляхетний відтінок.

Це дратувало Еліану.

Не сам факт, що він стояв. Не те, що він вторгся на її корабель із даними про Міру, пропозицією викрасти Останню Зірку й обличчям, яке, ймовірно, колись стане причиною чиєїсь громадянської війни. Дратувало інше: він виглядав доречно. У старій каюті, де одна панель трималася на технічній стрічці, а друга видавала звук, схожий на передсмертне зітхання, Каель Варн усе одно здавався людиною, якій зараз принесуть чорне вино в кришталевому келиху і попросять вирішити долю трьох секторів між двома ковтками.

Чоловіки з таким умінням бути доречними в будь-якому місці зазвичай або небезпечні, або мертві. Каель поки що належав до першої категорії, але Еліана не виключала творчого розвитку подій.

Він роздивлявся каюту без відрази. Це було підозріло. Аристократи мали б презирливо морщитися при вигляді подряпаного металу, старої обшивки і навігаційного пульта, на якому досі залишалася пляма від вибухового коктейлю з порту Ранс-7. Каель не морщився. Він дивився уважно. Як людина, що оцінює не бруд, а шляхи втечі.

— Затишно, — сказав він.

Еліана сиділа в кріслі пілота й переглядала дані з кристала. На її обличчі не було нічого. Ні злості, ні страху, ні болю. Лише порожня концентрація. Саме так виглядають люди, які вже вирішили щось спалити, але ще уточнюють адресу.

— Якщо ви намагаєтеся бути ввічливим, не треба, — відповіла вона. — Мій корабель не вразливий до компліментів. На відміну від деяких чоловіків із родоводом.

— Я справді так думаю.

— Тоді у вас поганий смак.

— Навпаки. Старі кораблі чесніші за нові палаци.

— Обережно, Варне. Ще одна фраза з таким глибоким підтекстом — і я вирішу, що ви намагаєтеся бути людиною.

Нокс завис між ними, скануючи Каеля з такою холодною підозрою, на яку здатна лише машина, створена власницею з довгим списком ворогів.

— Біометричний аналіз завершено, — повідомив дроїд. — Каель Варн. Вік тридцять сім стандартних років. Генетична лінія підтверджує належність до дому Варнів. Двадцять два відкриті фінансові фонди. Сім закритих. Три підозри в незаконній підтримці приватних військових операцій. Чотири офіційно спростовані романи з політичними наслідками. Два дуельні інциденти. Один брат мертвий.

Каель навіть не кліпнув.

— Ваш дроїд неввічливий.

— Він просто стислий, — сказала Еліана. — Якби він був неввічливий, почав би з вашого обличчя.

— Моє обличчя вас турбує?

— Турбують мене лише борги, зрада і погано заряджена зброя. Ваше обличчя просто попереджувальний знак.

— Про що?

Вона нарешті повернулася до нього.

— Про те, що хтось витратив надто багато ресурсів, щоб створити проблему в гарній упаковці.

Каель усміхнувся. Ледь. Не широко, не переможно — так, ніби отримав саме той удар, якого чекав, і тепер оцінював його якість.

— А ви завжди нападаєте першою?

— Не завжди. Іноді стріляю.

Нокс тихо клацнув.

— Підтверджую.

Каель сів навпроти Еліани. Він зробив це без дозволу. Вона помітила. Він помітив, що вона помітила. Це вже було схоже на танець, але з ножами, прихованими в рукавах.

На екрані перед ними крутилися фрагменти архіву. Медичні схеми. Закриті коди. Відеозапис капсули. Обличчя Міри, бліде й нерухоме. Напис “Провідник-17”. Печатка реакторного управління Ауреліона.

Еліана відтворила запис уже шість разів.

Кожного разу її обличчя лишалося незмінним.

Це лякало навіть Нокса. А Нокс вважав страх емоційним надлишком, який органічні істоти використовують замість нормального планування.

— Дані справжні, — сказав він.

Еліана мовчала.

— Підпис автентичний. Файл вирізаний із внутрішнього архіву реакторного комплексу. Є сліди зачистки, але не підробки.

Вона зупинила запис на кадрі, де видно було обличчя Міри. Провела пальцем по повітрю, збільшила зображення. Шрам біля брови. Той самий. У дитинстві Міра впала з іржавої ферми, бо намагалася врятувати кошеня, яке виявилося не кошеням, а маленьким хижим звіром із шістьма зубними рядами. Міра тоді казала, що воно просто налякане. Еліана казала, що воно просто хоче з’їсти її палець. Обидві мали рацію, але тільки Еліана не отримала шрам.

Міра.

Жива.

Формально.

Еліана ненавиділа Каеля за це слово ще сильніше, ніж за його обличчя.

— Хто передав вам архів? — спитала вона.

— Людина всередині.

— Ім’я.

— Ні.

Еліана підняла на нього погляд.

— Ви на моєму кораблі.

— Тимчасово.

— Це залежить від того, наскільки швидко відчиняється шлюз.

— Якщо я назву джерело, воно помре.

— Якщо не назвете, можете померти ви.

— Так. Але мою смерть переживе значно більше людей.

— Не переоцінюйте свою популярність.

Каель нахилився вперед.

— Ви хочете врятувати сестру. Я хочу зруйнувати систему, яка зробила її провідником.

— Ви хочете використати Зірку.

— Так.

— Це не те саме.

— Ні. Але наші дороги поки що ведуть в один коридор.

— А в кінці коридору ви плануєте зачинити за мною двері?

— Я планую залишити всі двері відкритими. Інакше буде нудно.

Еліана дивилася на нього довго. У його очах була не та брехня, яку вона звикла бачити в політиків. Не жирна, не липка, не прикрашена мораллю. У Каеля брехня була тонка, майстерна, майже елегантна. Вона не заперечувала правду. Вона просто розставляла навколо неї дзеркала.

Саме тому він був небезпечний.

Грубі брехуни гинуть швидко. Красиві, розумні й терплячі — руйнують імперії або будують нові, ще гірші, з кращими шторами.

— Розкажіть мені про прийом, — сказала Еліана.

Каель відкинувся в кріслі.

— Офіційно це жалобний захід на честь сенатора Декстра.

— Того, який згорів у купелі?