Частина І. Жінка, яку не варто наймати, якщо хочеш вижити

Мертвий імператор лежав у центрі мавзолею з таким виразом обличчя, ніби навіть після смерті був незадоволений якістю обслуговування.

Це дуже личило Його Вічній Величності Корвіну Третьому, Правителю Семи Спіралей, Переможцю Трьох Повстань, Покровителю Науки, Винищувачу Невдячних Колоній і людині, яка за життя наказала спорудити собі гробницю розміром із невелику провінцію. Мабуть, щоб після смерті ніхто не сплутав його з кимось скромним.

Мавзолей Корвіна висів над мертвою планетою Лісс-Омега, у зоні, яку офіційно називали Меморіальним поясом Імперської Слави. Неофіційно — кладовищем дуже дорогих помилок. Тут, у холодній орбіті, оберталися гробниці правителів, адміралів, святих, зрадників, реформаторів і тих, хто встиг перемогти у громадянській війні достатньо рано, щоб переписати власну біографію.

Кожен мавзолей був окремим пам’ятником нарцисизму. Один мав форму кришталевого дракона. Інший — плакучої богині. Третій являв собою гігантську золоту руку, що тягнулася до зірок, хоча похований у ній монарх за життя тягнувся переважно до чужих планет, молодих коханців і податкових пільг.

Але мавзолей Корвіна Третього був найогиднішим у своїй величі.

Він нагадував чорну корону, складену з базальтових шпилів, силових арок і бронзових статуй, які зображали імператора в різних позах перемоги. Корвін на коні. Корвін із мечем. Корвін із книгою законів. Корвін благословляє дітей. Корвін милосердно приймає капітуляцію цілої цивілізації, яку за годину після цього все одно стерли з карти, бо милосердя в імперській політиці часто означало “ми вас уб’ємо, але з музикою”.

У центральній залі мавзолею панувала тиша, дорога й неприродна. Така тиша буває лише там, де люди витратили непристойну кількість грошей, щоб навіть пил боявся падати без дозволу.

На стінах рухалися голографічні фрески. Вони показували славне життя Корвіна: його коронацію, перемоги, промови, дипломатичні шлюби, церемонії милосердя, урочисті страти ворогів держави. Усі обличчя на фресках були красиві, чисті, шляхетні. Навіть ті, кого вели на смерть, виглядали так, ніби вдячні за можливість бути частиною історичного моменту.

Історія взагалі любила гарний ракурс.

Посеред зали, на підвищенні з чорного мармуру, стояв саркофаг. Сам Корвін лежав під прозорим полем стазису, не розкладаючись уже чотири століття. Його шкіра була блідою, губи тонкими, руки складені на грудях. На пальцях — персні з гравітаційними діамантами. На голові — церемоніальна корона. На шиї — маленький темний артефакт у формі ока.

Саме за ним і прийшла Еліана Рут.

Вона стояла на верхній галереї, притиснувшись спиною до холодної колони, і дивилася вниз із виразом людини, яка вже встигла образити покійного подумки й тепер підбирає формулювання для вголос.

— Непогано, — прошепотіла вона. — Навіть після смерті чоловік примудрився займати забагато місця.

Її голос ледь торкнувся повітря. Системи безпеки не відреагували. Вони були налаштовані на крики, вибухи, невірні біометричні сигнатури, незаконне наближення до саркофага й образи на адресу імператора, вимовлені на офіційних мовах. Еліана сказала фразу старим портовим діалектом із прикордоння. Охоронні протоколи, створені імперськими лінгвістами, не вважали його мовою. Швидше шкідливою звичкою.

На ній був тонкий чорний костюм із адаптивної тканини, що поглинала світло й підлаштовувалася під температуру довкілля. Він облягав тіло так щільно, ніби був не одягом, а співучасником. На стегні — плазмовий пістолет. На зап’ястях — браслети злому. У волоссі — шпилька з монониткою, якою можна було або відкрити старий замок, або розрізати артерію. Еліана цінувала речі, що мали більше одного призначення. Особливо якщо одне з них було непристойно ефективним.

Її обличчя було спокійним. Надто спокійним для людини, яка незаконно проникла в гробницю мертвого тирана, оминула дванадцять бойових дронів, три квантові пастки, одну психометричну завісу і статую, що намагалася прочитати їй лекцію про велич імперії.

Статуї вона відключила голосовий модуль.

Велич імперії стала значно приємнішою в тиші.

Еліана торкнулася браслета на зап’ясті. На її внутрішній лінзі розгорнулася схема зали. Червоні лінії охоронних променів, сині точки сенсорів, золотий контур стазисного поля, пульсуюча чорна мітка артефакту.

Око Мертвого Сонця.

Назва була драматична, як і все, що любили імператори. Насправді артефакт був стародавнім навігаційним ключем, створеним цивілізацією, яка зникла задовго до того, як люди навчилися брехати з парламентської трибуни. За легендами, він відкривав шлях до зоряних сховищ. За документами — був священною реліквією дому Корвіна. За оцінкою чорного ринку — коштував стільки, що Еліана могла б купити собі новий корабель, дві маленькі станції й, можливо, одного пристойного юриста.

Юрист був найменш реалістичним пунктом.

Вона ступила на вузьку балку над залою. Під ногами — шістдесят метрів порожнечі, мармурова підлога й саркофаг із мертвим самодержцем. Над головою — купол, за яким світили холодні зорі Меморіального поясу. Далеко внизу повільно рухався патрульний дрон, блискучий, гладкий, озброєний і, судячи з траєкторії, такий самовдоволений, наскільки може бути машина, створена людьми з бюджетом і комплексом бога.

Еліана дочекалася, поки дрон поверне сенсорний блок.

Потім стрибнула.

Вона падала мовчки, обертаючись у повітрі. За мить до удару активувала гравітаційний гак. Поле підхопило її тіло, загальмувало падіння, м’яко опустило на підлогу за колоною. Жодного звуку. Жодного сигналу. Лише легкий рух чорної тканини й тихий подих.

Вона випросталася.

— Вітаю, Корвіне, — сказала до саркофага. — Виглядаєш краще, ніж за життя. Менше говориш.

Імператор, на диво, не відповів.

Еліана підійшла до першого шару охорони. Повітря перед саркофагом мерехтіло ледве помітною сіткою — молекулярний різак. Невидимий для ока, миттєвий для тіла. Доторкнешся — і тебе наріжуть на такі акуратні частини, що судмедексперт зможе скласти з тебе естетичну мозаїку.