Пролог. Зірка, яка втомилася світити

У Галактичній Конфедерації казали, що світло ніколи не бреше.

Це була дуже зручна фраза для цивілізації, яка брехала майже всім: колоніям, дітям, богам, мертвим, живим, власним архівам і навіть дзеркалам у сенаторських вбиральнях. Особливо дзеркалам. Ті, бідолашні, щодня змушені були відбивати обличчя людей, які називали себе хранителями миру, хоча насправді берегли тільки три речі: владу, молодість і можливість списати будь-який геноцид на “складність історичного контексту”.

Столиця Конфедерації, планета-місто Ауреліон, сяяла в центрі відомого космосу, як коштовна пухлина на тілі Всесвіту. Її хмарочоси прорізали атмосферу золотими шпилями, орбітальні палаци оберталися над екватором у повільному танці багатства, а голографічні ангели з рекламних екранів обіцяли кожному громадянину безсмертя, духовну гармонію і знижку на омолоджувальні процедури після третьої громадянської лояльності.

Над усім цим горіла Остання Зірка.

Вона висіла не в небі, а в гігантському силовому коконі над столичним ядром, так близько до міста, що з балконів Сенатської цитаделі можна було бачити її пульсацію — повільну, глибоку, майже тілесну. Зірка дихала світлом. Її плазма здригалася, згорталася в золоті хвилі, розкривалася в багряні кільця і знову стискалася, ніби серце істоти, яку давно навчили битися за наказом.

Громадянам пояснювали, що це диво науки.

Дітям казали, що це дар богів.

Сенаторам шепотіли, що це найкраща батарея в історії галактики.

А самій Зірці ніхто нічого не казав. Вона й так усе чула.

Вона чула молитви. Чула команди. Чула накази інженерів, п’яні тости міністрів, стогони багатіїв у приватних плазмових купальнях, останні думки страчених повстанців, тихе ридання людей, під’єднаних до реакторних камер, і ділові наради, де слово “жертви” вимовляли з тією самою інтонацією, що й “витрати на логістику”.

Люди взагалі мали дивовижний талант перетворювати жах на адміністративний термін.

У ніч тисячоліття миру Ауреліон виглядав особливо огидно. Тобто, офіційно — велично.

Палаци були вимиті до сліпучості. Пам’ятники героям полірували так старанно, ніби блиск бронзи міг приховати той факт, що більшість цих героїв за життя наказувала спалювати планети. На центральних проспектах висіли шовкові прапори Конфедерації: срібний фенікс на темно-синьому тлі, символ відродження, стабільності й дуже дорогих військових кампаній.

Мільярди громадян дивилися трансляцію свята. Мільйони посміхалися в камери. Тисячі плакали від гордості. Сотні змушені були плакати від гордості, бо на їхніх робочих контрактах стояв пункт про “емоційну відповідність державним датам”.

На орбіті запускали штучні комети. В атмосфері цвіли феєрверки. На площах співали хори з дітей, вирощених у культурних інкубаторах. Їхні голоси були бездоганні, чисті й абсолютно порожні — саме такі, як любила Міністерка естетичної моралі.

Офіційна церемонія проходила в храмі Світла — напівпалаці, напівреакторі, напівкладовищі. Архітектори називали його “шлюбом духовності й технології”. Техніки називали його “тим пекельним місцем, де все перегрівається, але начальство хоче більше мармуру”. А Зірка називала його кліткою.

Храм стояв на вершині Сенатської цитаделі. Його купол був прозорим, зробленим із гравітаційного скла, крізь яке видно було розпечене тіло Останньої Зірки. Усередині все блищало: підлога з чорного каменю, стіни з білого металу, колони з живого кришталю, на яких повільно рухалися викарбувані імена “рятівників цивілізації”.

Імен жертв там, звісно, не було. Для них не вистачило б колон, храму, планети й терпіння екскурсовода.

У центрі зали стояла зоряна купіль — басейн із рідкою плазмою, стабілізованою силовими полями. Вона світилася золотом і білим вогнем. Її поверхня була гладкою, як шкіра під першим дотиком, і небезпечною, як обіцянка людини при владі.

Навколо купелі зібралася еліта.

Сенатори в церемоніальних шатах, настільки дорогих, що на їхню вартість можна було відновити три зруйновані колонії або хоча б вибачитися перед ними з пристойним банкетом. Генерали з грудьми, завішаними нагородами за війни, яких офіційно ніколи не було. Жерці Світла в масках із платини. Корпоративні святі з усмішками, від яких хотілося перевірити гаманець і заповіт. Аристократки з оголеними плечима, шиями й намірами, оздоблені діамантами, що могли б прогодувати голодну планету, якби діаманти не мали прикрої властивості бути абсолютно неїстівними.

Вони пахли парфумами, владою і страхом старіння.

Їхні тіла були довершеними. Омолодженими. Відполірованими медициною до майже непристойної гладкості. Вони були прекрасні так, як буває прекрасною отруйна квітка на могилі: дивишся — милуєшся, торкаєшся — помираєш, а потім хтось дуже багатий називає це “особистим вибором”.

Головним героєм церемонії мав стати сенатор Арман Декстр, голова Комітету з міжзоряної гармонії, миру та стратегічного придушення незгоди. Він був чоловіком із білими зубами, м’якими руками й біографією, в якій слово “реформи” підозріло часто стояло поряд зі словом “ліквідація”.

Саме він мав увійти до зоряної купелі й прийняти “благословення світла”. Це було стародавнє шоу для народу: сенатор занурювався в стабілізовану плазму, виходив оновленим, сильним, молодшим на кілька років і виголошував промову про служіння простим людям.

Прості люди, звісно, до плазми не допускалися. Вони могли служити світлу іншим способом — оплачуючи енергетичний податок.

Арман Декстр стояв біля купелі з виразом людини, яка вже бачила себе на пам’ятнику. Його мантія спадала з плечей важкими складками. Під нею виднівся оголений торс, бездоганний, гладкий, штучно підтягнутий, прикрашений тонкими лініями біотату, що світилися в такт його пульсу. Він був дуже задоволений собою. Це було помітно навіть зі спини, а це, погодьтеся, особливий талант.

Поряд із ним стояла його третя дружина — або четверта, залежно від того, чи вважати другу офіційно зниклою, а не “духовно відрядженою”. Вона була в прозорій срібній сукні, яка нічого прямо не відкривала, але дуже ввічливо повідомляла всім присутнім, що фантазія — теж державний ресурс. Її погляд ковзав залом, зупиняючись на тих, хто міг бути корисним, небезпечним або достатньо красивим, щоб померти пізніше.