Коханка мого чоловіка

У неї карі, з поволокою, очі, повні вуста й попелясте, наче виткане з морських хвиль, волосся. Коли вона йде вулицею, чоловіки заворожено прикипають до неї поглядами, а жінки заздрісно констатують: гарна, сволота, і зичать усього, чого можна побажати вкрай неприємній для себе особі. Вона – коханка мого чоловіка, і вже декілька років я мовчки мирюся з її присутністю...

Любовний трикутник

Про її існування я здогадалася одразу ж – як здогадується кожна жінка, яка добре знає свого чоловіка і вловлює найменші зміни чи симптоми його зради. Спочатку він приходить додому пізніше, ніж зазвичай, зі шлейфом ледве вловимих вишуканих парфумів на ідеально випрасуваних мною сорочках, провадить свій нескінченний монолог про чергову нараду чи абсурдне рішення шефа – хоча, річ не в нараді й не у шефові – просто так він намагається відволікти мою увагу, заховати у найглибший куток те потаємне, що від сьогодні виросте між нами високою стіною недовіри. Він намагається бути зі мною уважнішим – докори сумління не дають спокою, але заборонений плід вабить і притягує, як магніт, душа роздвоюється, падаючи в тенета чужих обіймів і поцілунків.

Мабуть, саме так почувався мій чоловік, коли повертався додому з квартири іншої жінки й ховав очі, боячись, аби я ні про що не здогадалася. Але я вже здогадалася, давно. І пекуча образа зрадженої жінки не давала мені спокою…

Ви запитаєте, чому я мирилася з цим? Відповідь очевидна: я дуже кохала свого чоловіка. Він був добрим, уважним, гарним, вже багато років він був моїм, і я не могла уявити, що колись все зміниться. Ми одружилися ще зовсім молодими – пам’ятаю, в той день Віктор був одягнений у вишуканий чорний костюм, чорне лискуче волосся й смаглява шкіра робили його схожим на голлівудського актора, який вирішив прогулятись вуличками старого міста. Я так пишалася ним. Нашим коханням. Я була найщасливішою жінкою у світі.

Мрії про батьківство

У нас була доволі гармонійна сім’я: Віктор працював архітектором, ми часто подорожували. Гадаю, ми могли б назвати себе справді щасливим подружжям, якби не одне «але»: я не могла завагітніти. Віктор страшенно мріяв про сина, я теж, але... Всі наші спроби мати повноцінну родину, в якій лунають дитячий сміх, почути врешті-решт такі заповітні слова як «мама» і «тато», наштовхувались на чергову невдачу. Ми зверталися до найкращих фахівців у галузі медицини, навіть до знахарок та ворожок, але все було марно.

«Ви обоє – цілковито здорові», - переконував мене один відомий київський професор, світило сучасної медицини, та зрозуміти, чому я не можу завагітніти, ніхто не міг. Я бачила, що Віктора дуже пригнічує ця ситуація, він часто замикається в собі й ігнорує мої спроби поговорити з ним. Так минав день за днем…

У мого чоловіка на скронях з’явилася сивина, він повсякчас перебував то на семінарах, то у відрядженні, а я з головою поринула в побут: готувала, прибирала в кімнатах, шила одяг. Увесь мій світ зімкнувся на обов’язках домогосподині, і це допомагало мені не впасти в цілковитий відчай і хоч трохи відволіктися від неприємних думок. Я змирилася з думкою про те, що в мого чоловіка є інша жінка, і вирішила, що лише час поставить усі крапки над «і» . Зчиняти скандали, влаштовувати допити – безглуздо. Піти від нього, грюкнувши дверима – ще безглуздіше, бо ж кохаю…

Вона

Одного дня хтось подзвонив у двері квартири. Я відчинила їх і заціпеніла від подиву: на порозі стояла… вона! Але як, як вона наважилася переступити двері НАШОГО помешкання, як вистачило нахабства дивитися мені у вічі?! Я гарно шила одяг, і під цим приводом вона до нас прийшла. Щоби поглянути на мене. Як на суперницю, як на дружину, в якої вона іноді «позичає» чоловіка. Незвана гостя не здогадувалася, що я про неї знаю. Що я знаю, хто вона і як виглядає – знайшла її фото в кишені пальта свого благовірного, до того ж, декілька разів бачила за столиком у кав’ярні. Жінка з попелясто-блакитним волоссям, від якого віяло холодом, впевнено переступила поріг квартири, окинула все оцінюючим поглядом, зупинила його на мені і, здається, була задоволена: середнього віку жінка в вицвілому халаті та розкуйовдженою зачіскою, з декількома глибокими зморшками біля вуст. Здається, навіть гидливо скривила губи, але мені це було байдуже. Ми трохи поспілкувалися, я зняла з неї мірки, а потім запропонувала кави. Ніхто навіть не здогадується про те, яких зусиль мені вартувало змусити себе разом із кавою не насипати до горнятка цієї зміюки отрути. Ми попрощалися, і разом із її відходом у мені щось наче зламалося. Я так само готувала їсти, прибирала, ходила в крамниці, усміхалася чоловіку, але все відбувалося наче у сні. Одного ранку, прокинувшись, я зрозуміла, що більше не хочу ділити його ні з ким. Не хочу бути однією другою його життя, про це так і написала у своєму прощальному листі. Стримуючи сльози, що градом котилися по обличчі, я зібрала валізи і зачинила за собою двері. Тоді мені здавалося, що назавжди...

Повернення Віктора

Я перебувала у цілковитому відчаї і ніяк не могла оговтатися від цієї події, отож поїхала до своєї подруги і вирішила там на якийсь час оселитися, аби впорядкувати думки й подумати, як жити далі. А через кілька тижнів зрозуміла, що чекаю дитину… То був наче грім серед ясного неба - такий очікуваний і такий запізнілий подарунок долі. Я не тямила себе від радощів. «Зателефонуй йому», - радила подруга, але я навідріз відмовилася. Я не хотіла, аби щось затьмарило моє щастя, не хотіла вкотре відчувати біль зрадженої жінки, який щодня роз’їдав мене зсередини. Моя дитина жила в мені, я відчувала кожен її порух, кожен поштовх, я почувалася справді щасливою жінкою. Життя потроху налагоджувалося – я почала співпрацювати з відомим агентством мод, шила на замовлення одяг. Я пообіцяла собі, що моя дитина не матиме потреби ні в чому, я дам їй гідне життя. Про Віктора намагалася не думати – мені було боляче згадувати про нього, про знайомство з тією, яка непроханою гостею увійшла в нашу родину. Одного дня, повертаючись із роботи в помешкання, я раптом побачила Віктора біля під’їзду будинку – він чекав, нервово тупцюючи і викурюючи цигарка за цигаркою. Мене охопили такі сум’ятливі почуття, що я повернулась і швидкими кроками рушила геть. Та Віктор наздогнав мене – я бачила, як тремтять у нього руки, як зблідло його обличчя: «Пробач, її більше ніколи не буде в нашому житті. Я кохаю лише тебе», - він схопив мою руку, - в його очах було стільки ніжності й любові, що в ту мить я йому пробачила. Так, пробачила, бо мене переповнювали інші емоції, які перекреслили все, що досі руйнувало наші стосунки. І всміхаючись, я промовила таке заповітне: