Розділ 11. Осколки дзеркал

Тидні тяглися з нестерпною, в'язкою повільністю, перетворюючись на одноманітну череду сірих, безпросвітних днів, у яких кожна година здавалася випробуванням на міцність. Осінь остаточно вступила у свої права, скувавши місто ранковими приморозками, обірвавши останнє пожовкле листя з гілок і наповнивши повітря різким, пронизливим холодом, що проникав крізь будь-який одяг, добираючись до самих кісток. У цьому холоді кожен намагався зігрітися по-своєму, забившись у власний притулок і намагаючись збудувати навколо себе неприступну стіну з роботи, звичок і заперечення.

У своєму велетенському, вихолодженому будинку на околиці міста Вікторія намагалася повернути собі контроль над життям, яке розсипалося на шматочки під впливом одного-єдиного поцілунку. Щоранку вона прокидалася задовго до світанку, у повній темряві й тиші, розплющуючи очі й дивлячись у високу стелю спальні, де грали тіні від нічних ліхтарів за вікном. Перше, що з'являлося в її свідомості ще до того, як розум остаточно прокидався від сну, був образ Софії. Ті темні, глибокі очі, в яких відбивався весь біль цього світу, і той легкий, тремтливий дотик теплих пальців до щоки, який пропалив її захисну оболонку краще за будь-яке клеймо.

Вікторія різко відкидала ковдру, вставала на холодне мармурове підлогове покриття і йшла до величезного дзеркала у ванній кімнаті. Вона довго вдивлялася у власне відображення, намагаючись розгледіти там колишню залізну леді — безжальну, розсудливу владарку мільйонних контрактів, яка звикла керувати людьми й обставинами одним помахом руки. Але з дзеркала на неї дивилася стомлена, бліда жінка з тінями втоми під очима і дивним, надломленим виразом у погляді. Усередині неї все кричало від розгубленості. Вона намагалася заглушити цей голос за допомогою роботи, занурюючись у цифри з головою. Її робочий день у корпорації тепер тривав по шістнадцять годин. Вона особисто перевіряла кожен рядок фінансових звітів, влаштовувала жорсткі перевірки топ-менеджерам, вимагаючи неможливого, і карала за найменшу помилку з холодним цинізмом. Підлеглі тремтіли при одному її погляді, відчуваючи, що їхня шефиня перетворилася на крижану статую, яка не відає ні страху, ні жалю.

Але ніякі звіти, ніякі мільйонні прибутки і ніякі переговори не могли заповнити ту чорну діру, яка утворилася всередині неї після того вечора в майстернях. Коли вона залишалася наодинці у своєму кабінеті, дивлячись через панорамне вікна на нічне місто, що мерехтіло тисячами вогнів, її пальці мимоволі торкалися губ, згадуючи той смак — гіркий, терпкий, справжній. І тоді залізна броня давала тріщину. У грудях спалахував такий нестерпний, пекучий біль, що вона ледь стримувала себе, щоб не закричати від безсилля. Це слабкість, — повторювала вона собі знову і знову, мов мантру, намагаючись загнати почуття назад у темні куточки підсвідомості. — Ти вдова Марка. Вона була його коханкою. Ви знаходитесь по різні боки прірви, яку неможливо перейти.

Але чим сильніше вона намагалася переконати себе в цьому, тим голосніше протестувало серце, яке вперто відмовлялося підкорятися холодній логіці.

Тим часом на іншому кінці міста, у тісному, пропахлому старим деревом і лаком підвалі, панувала своя, не менш болісна тиша. Софія перетворила роботу на справжню каторгу, намагаючись загнати себе до повного знесилення. Вона бралася за найскладніші реставраційні проєкти, вимагаючи від себе неймовірної точності. Її пальці, покриті дрібними порізами й мозолями від наждачного паперу та стамесок, рухалися механічно, але думки невідступно поверталися до того вечора.

Кожна балка у майстерні, кожна полиця з інструментами, кожна чашка на столі нагадували про присутність Вікторії. Софія пам'ятала кожен рух її рук, кожне слово, кожен подих. Вона ненавиділа себе за цю слабкість. Протягом двадцяти років вона вибудовувала свій маленький світ на руїнах чужого шлюбу, навчившись бути самодостатньою, гордою і непохитною. Вона прийняла свою роль у тіні, прийняла мовчання Марка, прийняла той факт, що її кохання ніколи не буде легітимним в очах суспільства. Вона думала, що її серце покрилося товстим шаром броні, яку не здатна пробити жодна сила на землі.

Але з'явилася Вікторія — жінка, яку вона уявляла собі бездушним монстром, світською хижачкою, що тримає Марка на ланцюзі. І ця жінка виявилася настільки ж понівеченою, настільки ж самотньою і розбитою зсередини, як і вона сама. У них була одна й та сама рана, завдана однією і тією ж людиною, тільки дивилися вони на неї з різних боків барикад. І замість того, щоб ненавидіти одна одну до кінця днів, вони зіткнулися у цій напівтемній майстерні і розбили свої маски на друзки.

— Досить, — вголос сказала Софія, різко кидаючи на верстак стамеску, яка з глухим стуком відскочила від дерева і впала на підлогу. Вона важко дихала, опершись руками об край столу, а її обличчя скривилося від внутрішнього перенапруження. — Це марення. Це зрада всього, заради чого я жила. Вона пішла. Вона чітко дала зрозуміти, що це була помилка. Забудь. Повернися до своєї роботи.

Але забути було неможливо. Особливо коли реальність знову невблаганно постукала у її двері.

Це сталося у середу вдень. На вулиці мрячив дрібний, неприємний дощ зі снігом, перетворюючи бруд у провулку на сіру кашу. Софія працювала над внутрішньою обшивкою старого бюро, коли почула знайомий гуркіт автомобіля, що зупинився біля її паркану. Це був не важкий позашляховик Вікторії — звук двигуна виявився іншим, більш молодіжним і різким.

За кілька секунд у двері майстерні постукали — легко, але наполегливо.

Софія розігнулася, витерла руки об брудну робочу ганчірку, здивовано насупившись. У такий час сюди рідко хто заходив, особливо після того, як місцеві жителі дізналися про її закритий характер. Вона підійшла до дверей і відчинила їх.

На порозі стояв Марк молодший.

Хлопець виглядав дещо зябко у своєму розстебнутому шкіряному куртці, з капюшоном на голові, з якого стікали краплі дощу. На його обличчі застигла звична суміш юнацької зухвалості та глибокого внутрішнього неспокою, який видавав у ньому сина свого батька — та ж сама напруга у лініях щелепи, той самий проникливий погляд карих очей.