Розділ 10. Крихкі стіни сумнівів

Подих завис у повітрі між ними натягнутою металевою струною, здатною лопнути від найменшого коливання повітря, від найменшого звуку чи випадкового погляду. У ту саму долю секунди, коли груба, холодна реальність пробилася крізь щільний, гарячий кокон потьмареної свідомості, що огортав їх увесь цей довгий вечір, усередині кожної з них вибухнув різкий, обпалюючий спалах внутрішньої паніки. Це було подібне до падіння з шаленої висоти в чорну, незвідану безодню — різкий, болісний ривок назад, коли розум ще не встигає повністю усвідомити масштаб катастрофи, але тіло вже відчуває неминучість жорсткого зіткнення з твердою поверхнею.

Вікторія різко відсахнулася назад, незграбно зачепившись плечем за край важкого дерев'яного стелажа, на якому акуратно вишикувалися інструменти. Її руки, що лише кілька секунд тому судорожно й нестримно впліталися в темне волосся Софії, притягуючи її до себе з відчайдушною силою, безпорадно й безвольно опали уздовж тіла, наче розірвані канати. На її блідому, позбавленому звичного світського блиску обличчі на долю секунди застиг вираз справжнього, майже дитячого жаху — не перед кимось чужим чи ворожим, а перед власним розсудком, який щойно вчинив акт найвідвертішого, непоправного самогубства. Її зіниці були розширеними до чорноти, а дихання — уривчастим і поверхневим, немов вона намагалася вдихнути розріджене повітря після тривалого й глибокого занурення під крижану воду.

Софія теж відступила назад, її черевики глухо й різко стукнули об нерівну, холодну цементну підлогу. Вона спіткнулася про невеликий брусок сухої деревини, ледь не втративши рівновагу, і змушена була швидко спертися долонями об широкий край робочого верстака. Її пальці судорожно вчепилися в шорстку поверхню старого дерева, ніби шукаючи рятівної опори в цьому всесвіті, який у ту хрестоматійну мить остаточно розколовся навпіл, поховавши під уламками всі її багаторічні правила. Вона повільно підняла тремтячу руку і невіруюче торкнулася власних губ — гарячих, саднячих, які все ще зберігали пекучий присмак цього божевільного, абсолютно недозволеного поцілунку.

— Боже... — вирвалося у Софії з глибини грудей, і цей звук був настільки тихим, сухим і надломленим, що в ньому зовсім не залишилося місця для людського подиву. У цьому надгробному шепоті дзвенів чистий, крижаний мороз абсолютного самообвинувачення. — Що... що ми коїмо? Що це взагалі було?

Вікторія міцно, до болю в м'язах обличчя, заплющила очі, різко розвернувшись обличчям до сирої цегляної стіни. Її пальці глибоко в кишенях вовняного светра стиснулися в такі несамовиті кулаки, що довгі нігті болісно впилися в ніжну шкіру долонь, приносячи гострий фізичний біль, який хоч трохи відволікав від внутрішнього пекла. У її свідомості зараз бушував такий лютий шторм із категоричних заперечень, що він випалював до попелу будь-які зародки сумнівів. Довгі роки виживання у жорстокому, безжальному світі великого бізнесу, де кожен прояв слабкості чи емоційності карається неминучим знищенням, де щирість є найдорожчою розкішшю, а довіра — зброєю в руках ворога, вишикувалися в чітку, залізну шеренгу незаперечних аргументів. Це фатальна помилка. Найстрашніша, найбезглуздіша, найбрудніша помилка за весь час мого свідомого життя.

Як вона — вона, Вікторія Олександрівна, жінка, яка звикла залізною рукою тримати в кулаці мільйонні активи, керувати транснаціональними структурами, прораховувати кожен крок наперед і дивитися в очі найцинічнішим суперникам без єдиного трепету чи збентеження в голосі — могла дозволити собі опуститися до такого? Торкнутися цієї жінки. Жінки, яка роками була коханкою її покійного чоловіка. Жінки, яка куштувала заборонений плід його подвійного життя, яка ділила з ним затишок у цьому жалюгідному підвалі, поки Вікторія будувала для нього спільне майбутнє у блискучих хмарочосах. Це була не просто наруга над пам'яттю про шлюб. Це виглядало як збочення, як наслідок глибокої, виснажливої психічної травми, як темна, бездонна прірва, у яку вона кинулася з власної дурості.

— Це... цього просто не повинно було статися, — голос Вікторії пролунав хрипло, неприродно твердо, крижано й відсторонено, хоча зсередини її розривало від пекучого, ниючого сорому. Вона різко повернула голову назад, напускаючи на своє бліде обличчя звичну непроникну маску світської неприступності, хоча все її єство дрібно й неконтрольовано тремтіло. — Ми втомилися. Обидві. Ми надто довго занурені в цей вир важких спогадів, невиплаканих сліз і прихованого болю. Це... тимчасова слабкість, звичайний нервовий збій, викликаний втомою та дощем. Пробач мені. Цього ніколи, чуєш, ніколи більше не повториться.

Слова падали в густу, в'язку тишу майстерщенського підвалу, як важкі крижані брили, розбиваючи вщент останню примарну надію на те, що між ними могло народитися щось справжнє, чисте і вільне від тягаря минулого.

Софія слухала цей крижаний, зверхній тон, і з кожним новим звуком голосу Вікторії в її власних грудях щось незворотно, з хрускотом обривалося, перетворюючись на мертвий сірий попіл. Разом із первісним жахом накотила різка, колюча, нестерпна образа, яка затьмарила будь-які інші почуття. Вона повільно випросталася, опустивши стомлені руки уздовж тіла. Її плечі зсунулися під тягарем невидимого, але непідйомного вантажу, а обличчя остаточно застигло в тій самій непроникній масці самотньої захищеності, яку вона ретельно вибудовувала майже двадцять довгих років свого життя.

Звісно. Хіба вона могла очікувати чогось іншого від такої жінки? Для Вікторії — власниці шикарних автомобілів, дорогих маєтків та колосальних капіталів — будь-який зв'язок із нею, простенькою реставраторкою антикваріату з робітничого передмістя, був нижче будь-якого етичного чи соціального плінтуса. Тимчасовий збій у складній системі координат. Примха розхитаних нервів. Ганьба, яку слід негайно замести під килим, ретельно приховати і якнайшвидше викинути з пам'яті, зробивши вигляд, що цього ганебного епізоду ніколи не існувало в природі.

— Так, звісно... — губи Софії болісно скривилися в жалюгідній, сухій і гіркій усмішці, в якій було набагато більше відчаю та сліз, ніж у будь-якому крику. Вона різко відвернулася від гостьової зони назад до свого верстака, вдаючи, що надзвичайно зацікавлена старими металевими лещатами, які за роки покрилися шаром пилу. — Ти абсолютно права, Вікторіє. Нерви. Осінній затяжний дощ. Зайва чашка міцного чаю з материнкою. Тобі справді вже давно час іти додому. Твоє пальто... воно висить біля самих дверей. Будь ласка, не затримуйся тут більше ані хвилини.