Розділ 8. Тіні на межі світів

Наступні три дні розчинилися в сірому, в'язкому мареві передмістя. Час втратив свою звичну лінійну стрімкість, перетворившись на важке, тягуче очікування чогось невідворотного, чого ні Вікторія, ні Софія не наважувалися назвати вголос.

У своєму величезному, бездоганно кабінетному маєтку Вікторія намагалася повернутися до звичного ритму. Вона знову сиділа за масивним столом, переглядала звіти корпорації, підписувала електронні документи, вимагала від юристів щоденних звітів щодо аудиту. Але вперше в житті букви на екрані розпливалися, втрачаючи сенс. Коли вона заплющувала очі, замість графіків і котирувань акцій виринало бліде підвальне світло, запах сирого дерева і терпкий, гіркуватий присмак чаю з материнкою, який вона пила з рук своєї найбільшої ворогині.

Вона зловила себе на тому, що занадто часто підводиться з кресла і підходить до панорамного вікна. Дім здавався занадто порожнім. Навіть прислуга, що пересувалася кімнатами практично безшумно, здавалася примарами з минулого життя. Марк залишив по собі не просто спадок чи брехню — він залишив порожнечу, яку тепер неможливо було заповнити ані грошима, ані новими контрактами.

Тим часом у старому напівпідвалі на околиці міста панувала своя, не менш тяжка напруга.

Софія не прибирала ту пощерблену чашку, з якої пила Вікторія. Вона залишила її на крайньому кутку верстака, поруч зі старим рубанком. Цей невеликий глиняний посуд став німим доказом того, що їхня зустріч не була маренням чи лихим сном. Вона ловила себе на тому, що протягом дня десятки разів дивиться на ці двері. Щоразу, коли згори лунав скрип кроків або гуркіт автомобіля на вулиці, всередині неї щось болісно стискалося — суміш страху, незрозумілої цікавості та дивного, майже забороненого трепету.

Вони обидві опинилися на роздоріжжі двох світів, де старі правила більше не працювали, а нових ще не існувало. Ненависть згоріла, залишивши після себе оголені нерви і нестерпну, крихку тишу.

Четвертого ранку тишу передмістя розірвав гуркіт важкого мотора.

Софія піднялася від свого столу, коли біля її підвального вікна зупинився мікроавтобус будівельної компанії. З кабіни вийшли двоє чоловіків у робочих спецівках із ящиками інструментів та рулонами ізоляційних матеріалів.

Першою її реакцією був внутрішній захисний спазм. Гордість, яка роками живила її самотність, змусила її різко підійти до дверей і відчинити їх раніше, ніж майстри встигли постукати.

— Ви до кого? — запитала вона холодно, окинувши їх критичним поглядом.

Старший бригадир, кремезний чоловік із обвітреним обличчям, зняв будівельну каску і здивовано подивився на неї з паперів у руках.

— Софія Андріївна? Нам наказано виконати ремонт даху та замінити стару проводку в цьому приміщенні. Повний комплекс робіт.

— Хто вам наказав? — хоча вона вже знала відповідь, усередині все одно здригнулося від напруги.

— Вікторія Олександрівна, — відповів бригадир просто, без тіні сумніву чи зверхності. — У нас пряме розпорядження з головного офісу холдингу. Матеріали вже оплачені, ми маємо закінчити все до кінця тижня.

Софія заплющила очі на секунду. Вікторія зробила це не питаючи, не радячись, не залишаючи простору для відмови — так само, як вона завжди вирішувала будь-які питання у своєму бізнес-світі. Але в цьому не було колишнього тиску чи намагання принизити. Це був мовчазний, важкий жест турботи від жінки, яка не вміла інакше виявляти участь.

— Проходьте, — тихо сказала Софія, відступаючи в глиб майстерні і звільняючи прохід. — Тільки залиште старі стелажі на місці. Я сама перенесу те, що може завадити.

Робота закипіла. Зверху доносився шум молотків, шурхіт ізоляції та приглушені голоси будівельників. Для Софії це означало одне: її ізольований, затишний кокон, який вона оберігала дев'ятнадцать років від зовнішнього світу, руйнувався на її очах. Разом із цим руйнувалося і її право на самотній біль.

Надвечір, коли будівельники пішли на перерву, в майстерні знову запала тиша, змішана тепер із запахом свіжої штукатурки та металевої стружки. Софія сиділа за верстаком, дивлячись у порожнечу, коли телефон на її столі різко й різливо завібрував.

Вона здригнулася. На екрані світився незнайомий міський номер.

Вона на хвилю завагалася — серце билося десь у горлі, — а потім провела пальцем по екрану.

— Слухаю.

— Вони приїхали? — голос Вікторії луןнув у трубці. Він був рівним, без емоцій, але в інтонації вгадувалася ледь помітна напруга.

Софія повільно видихнула повітря через зціплені зуби.

— Так. Твої люди тут. Вони вже розірвали половину стелі над моїм робочим столом.

На тому кінці дроту запала коротка пауза. Потім пролунав тихий, ледь чутний звук, схожий на те, як людина намагається стримати втомлений видих.

— Пробач, якщо порушила твій спокій, Софі... — Вікторія на секунду замовкала, вперше назвавши її на ім'я без повного офіційного відтінку, і це коротке звернення прозвучало в просторі надто інтимно. — Я не хотіла вторгатися. Просто... коли я згадала той дощ і те, як протікає дах над твоїми роботами, я не могла залишити це без уваги.

Софія відчула, як у грудях повільно розливається дивне, гаряче тепло. Вона притиснула телефон ближче до вуха, відчуваючи, як зникають останні залишки її захисної броні.

— Ти звикла все контролювати, Вікторіє, — сказала Софія, і в її голосі пролунала м'яка, майже лагідна іронія. — Навіть тоді, коли намагаєшся робити добро.

— Можливо, — тихо відповіла Вікторія. — Але в цьому світі я вперше роблю щось не за розрахунком... Скажи, я можу приїхати сьогодні ввечері? Просто подивитися, чи не заважають тобі ці робітники.

У майстерні запала абсолютна, оглушлива тиша. За вікном знову починав накрапати дрібний вечірній дощ, стукаючи по шибках звичним, ритмічним звуком. Софія дивилася на ту саму чашку на краю верстака і розуміла: шляху назад більше немає.

— Приїжджай, — відповіла вона тихо. — Чай із материнкою ще залишився.