Розділ 6. Попелище і світло

Дощ барабанив по даху старого будинку з такою наполегливістю, здавалося, намагався змити самі сліди минулого, які ще трималися за ці стіни. У напівпідвальній майстерні пахло солопатою сирістю, гарячим воском, свіжою деревиною та гірким тютюном — тим самим запахом, який Вікторія колись відчувала на пальцях чоловіка, коли той повертався «з нарад» пізно вночі.

Софія стояла біля верстака, тримаючи в руках вузький стамесковий ніж. Її пальці автоматично зачищали пошкоджений фрагмент старовинної лиштви, але думки були далебі не тут. Зустріч із Вікторією біля університету — чи точніше, знання про те, що ця жінка тепер знає все про її сина — тримала її в лещатах тривоги. Вона чекала удару. У світі Вікторії, світі великих грошей і безжальної корпоративної боротьби, не прощали таких зрад. Софія готувалася захищати свій маленький світ зубами й кігтями, хоча розуміла всю нерівність цієї сили.

Раптом у верхньому прольоті скрипнули важкі двері.

Стукіт кроків на дерев'яних сходах був чітким, розміреним. Не легкий поспіх клієнта, не різкий поступ перевіряючого. Це йшла жінка, чия хода завжди видавала абсолютну впевненість у власній правоті — навіть тоді, коли її земля вибивалася з-під ніг.

Софія не оберталася одразу. Вона лише міцніше стиснула ручку стамески у долоні, відчуваючи, як під серцем зароджується тугий, холодний вузол.

Двері майстерні безшумно відчинилися.

Вікторія переступила поріг. На ній не було звичного суворого чорного костюма чи манірного пальто — лише простий чорний світшот, вільні джинси та волосся, зібране у недбалий хвіст. Вона виглядала не як залізна бізнес-леді, що керує мільйонами, а як звичайна, до краю виснажена жінка, яка щойно втратила останню ілюзію у своєму житті.

Вона зупинилася за кілька кроків від верстака, дивлячись на те, як Софія продовжує шкребти дерево.

— Ти знову прийшла знищити те, що залишилося? — голос Софії пролунав тихо, але в ньому чітко дзвеніла сталь. Вона нарешті відклала інструмент і повільно повернулася обличчям до гості. У її погляді не було страху — лише втому і темну, затяту рішучість. — Твої рахунки в безпеці, твої юристи виштовхнули Ігоря з офісу. Частина імперії твоя. Чого тобі ще треба від нас? Ти хочеш забрати в нього університет? Залишити без майбутнього?

Вікторія довгий час мовчала. Вона дивилася на брудні від мастила та лаку руки Софії, на її просту робочу сорочку, на темні кола під очима. У цьому підвалі не було нічого з того, чому Вікторія звикла заздрити чи чим захоплюватися у світських хроніках. Тут панувала гола, незахищена правда.

— Я була у нього вчора, — сказала Вікторія. Її голос пролунав напрочуд тихо, майже ламко.

Софія здригнулася. Рух її плечей видав миттєвий захисний спазм.

— У Марка?

— У твого сина, — поправила її Вікторія, і в її тоні не було ані краплі колишньої отрути чи зверхності. Лише гірка констатація. — Я бачила його біля університету. Дивилася на нього і бачила твого чоловіка... точніше, мого чоловіка. Нашого чоловіка, якщо вже називати речі своїми іменами.

У майстерні запала важка, гнітюча тиша. Дощ за вікном наче посилився, б'ючи потоками води по шибках полупідвального віконця.

Софія зробила крок уперед, її губи здригнулися.

— І що? Ти прийшла погрожувати йому? Викинути його з факультету? Зруйнувати те єдине, що він будує сам?

— Ти справді думаєш, що я така монстр? — Вікторія гірко, майже болісно усміхнулася. Вона підійшла ближче до верстака, не звертаючи уваги на пил і стружку навколо. — Я весь цей тиждень жила з думкою, що я — центр Всесвіту. Що мій шлюб був ідеалом, а ти — лише випадковою брудною плямою на білосніжній скатертині мого життя. Я хотіла знищити все, що пов'язане з вами. Я хотіла стерти його з пам'яті так, ніби його ніколи не існувало.

Вона зробила паузу, ковтнувши важке повітря.

— А вчора, дивлячись на нього, я раптом зрозуміла страшну річ. Марк любив вас обох. Або, мабуть... вас він любив по-справжньому, просто дозволяючи мені бути гарною обкладинкою для свого бізнесу. Мені немає на кого тримати зла, Софіє. Мій ворог мертвий. А все, що залишилося від нього — це холодна порожнеча в моєму великому маєтку і хлопець із його очима тут, у цьому сирому підвалі.

Софія мовчала. Вона уважно вдивлялася в обличчя Вікторії, шукаючи підводні камені, гру, фальш. Але на обличчі законної дружини не було акторства. Була лише та сама випалена пустеля, яку Софія знала надто добре — бо сама жила в ній усі ці роки, чекаючи чоловіка з чужих закордонних відряджень і свят, на яких вона не мала права з'явитися.

— Ти думаєш, мені було легко? — голос Софії раптом втратив твердість, в ньому прорвалася багаторічна втома. Вона обперлася руками об дерев'яний край верстака. — Думаєш, це солодко — бути секретом? Роками знати, що чоловік, якого ти кохаєш, на Новий рік розрізає шампанське під бірань курантів із іншою жінкою, у якої є все, а ти сидиш у темряві з дитиною на руках і чекаєш дзвінка з телефонної будки? Я ненавиділа тебе, Вікторіє. Щоразу, коли він приїжджав до нас, пахнувши твоїми французькими парфумами і дорогим тютюном, я ненавиділа тебе за те, що ти володієш його законним днем, а мені залишаються лише ночі й крихти.

Ці слова прозвучали не як звинувачення. Вони прозвучали як спільний діагноз.

Дві жінки, які ділили одного чоловіка, стояли тепер у цьому тісному підвалі на руїнах спільної брехні. Між ними більше не було стіни з паперів, рахунків чи соціального статусу. Залишилась лише оголена, безжальна істина.

Вікторія повільно підійшла зовсім близько — на відстань витягнутої руки. Вона простягнула руку і торкнулася шорсткої, негладкої поверхні старого верстака, на якому колись креслив її мертвий чоловік.

— Ми обиומі були для нього зручними декораціями, Софіє, — прошепотіла Вікторія, дивлячись їй прямо в очі. — Тільки ти була його віддушиною, а я — його фасадом. А тепер ні його, ні декорацій немає. Є тільки ми.

Софія підняла голову. Їхні погляди зустрілися. У карих очах Софії більше не було ворожнечі — лише глибокий, майже болісний відгомін того самого болю, який розривав і серце Вікторії.