Розділ 5. Спадкоємець погляду

Минула доба після того, як Вікторія виставила Ігоря з офісу, закривши за ним важкі двері зали засідань і заблокувавши будь-які спроби розграбування компанії. Формальна війна була виграна. Імперія Марка залишилася під її контролем, рахунки були в безпеці, а юристи й топ-менеджмент тепер дивилися на неї не просто як на «вдову власника», а як на жорстку, безкомпромісну лідерку, здатну тримати удар у найкритичніші моменти.

Але в реальності ця перемога не принесла ані полегшення, ані радості.

Ніч пройшла в абсолютній тиші величезного, порожнього маєтку. Вікторія не вмикала світла у спальні. Вона просиділа кілька годин біля вікна, дивлячись на те, як темрява поглинає доглянутий сад, а дощ знову починає барабанити по склу. Усі ці години перед її очима стояли два обличчя: спокійне, виснажене життям обличчя Софії в старому напівпідвальному підвалі та юний, гострий, майже болісно знайомий погляд хлопця з фотографій на планшеті.

Син. Дев'ятнадцять років. Архітектурний факультет.

Вона раптом усвідомила, що тримає в руках не просто кінчик чиєїсь таємниці, а обірвану нитку власного життя. Марк будував свій світ на брехні, але ця брехня мала реальні плоди. І поки вона воювала за акції, нерухомість та корпоративні відсотки, десь поруч існувала людина, яка носила кров її мертвого чоловіка — людина, яка не мала ані її грошей, ані її статусу, але мала те, чого Марк ніколи не давав самій Вікторії: своє справжнє, неприкрашене єство.

Наступного ранку рішення визріло остаточно. Вона не могла просто закрити це питання бухгалтерськими звітами чи мовчазним ігноруванням.

О десятій ранку її чорний позашляховик знову виїхав за ворота маєтку. Цього разу вона не їхала в бізнес-центр. На передньому сидінні лежав роздрукований розклад занять архітектурного факультету Національного університету, який Вадим зумів оперативно дістати разом із повною студентською справою юнака.

Марк Ковальчук. Другий курс. Група АРХ-21.

Дорога до університету зайняла трохи більше сорока хвилин. Київ зустрів її сірим, пронизливим ранком, коли низькі хмари чіплялися за верхівки старих будівель, а на вулицях панувала метушня студентів, які поспішали на пари. Вікторія сиділа на задньому сидінні, вдягнена в елегантне пальто кольору мокрого асфальту та сонцезахисні окуляри, які надійно приховували блідість її обличчя. Усередині неї все стиснулося від дивного, майже містичного страху — почуття, якого вона не відчувала, здається, з часів своїх перших самостійних кроків у великому бізнесі.

Машина зупинилася за чверть кварталу від головного корпусу університету — величної будівлі сталінської архітектури з колонами та потертими гратчастими сходами.

— Чекайте тут, — коротко кинула Вікторія водієві, відчинивши двері перш ніж він встиг вискочити з салону.

Вона вийшла на тротуар. Холодний осінній вітер одразу ж підхопив пасма її волосся, що вибилися з ідеальної зачіски, але вона не звернула на це уваги. Її каблуки застукали по бетонних плитках дорожнього покриття. Серце билося десь у горлі, відбиваючи кожен удар густим, гарячим пульсом у скронях.

Головний вестибюль університету зустрів її гуркотом голосів, запахом кави з автоматів, вологого верхнього одягу та свіжої креслярської папери. Студенти снували туди-сюди з тубусами під пахвами, обговорювали якісь проєкти, сміялися. Для них світ був наповнений майбутнім. Для Вікторії цей світ на одну хвилину зупинився.

Згідно з розкладом, який вона вивчила напам'ять, у Марка-молодшого мала закінчитися лекція з історії архітектури в аудиторії на третьому поверсі.

Вона піднялася широкими мармуровими сходами, відчуваючи, як із кожним кроком повітря стає дедалі щільнішим. Біля потрібної аудиторії вже збиралася юрба студентів, які повільно виходили з дверей після дзвінка. Вікторія зупинилася біля високого вікна в кінці коридору, намагаючись триматися в тіні масивної колони, і почала вдивлятися в обличчя молодих людей, що проходили повів.

І тоді вона побачила його.

Він ішов трохи позаду товаришів, слухаючи когось із них і на ходу скручуючи паперовий аркуш у щільну трубку. На ньому була проста темно-синя куртка, джинси та чорний рюкзак за плечима. Але головне — рухи. Ця горда постать, звичка трохи нахиляти голову праворуч під час розмови, різкуватий, але граціозний розмах плечей і, найголовніше, той самий погляд з-під темних брів — усе це було живим, тривимірним відбитком людини, яку вона знала понад десять років і яку поховала кілька днів тому.

У грудях Вікторії різко затнулило. На секунду їй здалося, що час повернувся назад і перед нею стоїть сам Марк — молодий, амбітний, ще не зіпсований мільйонами й подвійними іграми.

Хлопець попрощався з товаришем біля розкладу занять і повернув у бік виходу, прямуючи якраз до того місця, де біля колони стояла Вікторія.

Вона зробила пів кроку вперед, перекриваючи йому дорогу.

Марк зупинився не одразу. Він підняв очі, намагаючись обійти жінку в елегантному пальті, але на дорозі якоїсь миті зустрівся з її поглядом. У його карих очах майнула легка здивована тінь — доросла, розкішна жінка явно не вписувалася в звичний студентський антураж цього крила університету.

— Ви... перепрошую, — почав він трохи розгублено, роблячи спробу обійти її ліворуч.

— Марк? — її голос пролунав тишею коридору надто дзвінко, прорізаючи фоновий гамір студентів.

Хлопець різко завмер. Його брови зсунулися до перенісся, а в погляді з'явилася та сама колюча, насторожена недовіра, яку Вікторія бачила у його батька щоразу, коли той стикався з чимось небезпечним.

— Так, — відповів він, повільно опускаючи тубус із кресленнями нижче. — А ви... хто? Ми знайомі?

Вікторія дивилася на нього впритул. Тепер, коли він був на відстані витягнутої руки, схожість стала просто неймовірною. Навіть дрібні шрами від дитячих падінь на лівій бровах, навіть родимка біля мочки вуха — все це вона бачила на старих фотографіях у кабінеті чоловіка, які тепер ожили перед нею в реальності.