Розділ 3. Отрута параної

Сорок вісім годин.

Цей проміжок часу, який Вадим визначив як необхідний для пошуку, перетворився для Вікторії на найвитонченіші тортури. Вона завжди вміла чекати, якщо знала правила гри: чекала підписання багатомільйонних контрактів, чекала завершення будівництва їхнього заміського будинку, чекала результатів медичних обстежень. Але тоді вона контролювала процес. Зараз вона була замкнена у вакуумі власного невідання, і кожна секунда очікування розтягувалася, наче густа, липка смола.

Неділя минула в токсичному тумані. Вікторія майже не виходила з кабінету Марка. Вона розклала ті старі фотографії на столі в хронологічному порядку, вибудувавши альтернативну лінію життя свого чоловіка. Ось вони у 2003-му — молоді, закохані, бідні. Ось 2008-й — Марк уже в дорогому костюмі, але вона все ще поруч, її рука звично лежить на його плечі. Вікторія годинами вдивлялася в обличчя цієї жінки. Вона вивчала її гардероб, який з роками ставав усе вишуканішим. Вона шукала в її усмішці тінь провини, але знаходила лише абсолютну, спокійну впевненість жінки, яка знає, що її кохають.

Ця впевненість злила Вікторію найбільше. Вона сама ніколи не почувалася такою розслабленою поруч із Марком. Їхній шлюб завжди був схожий на ідеально зрежисований танець, де кожен мав тримати спину рівно і не збиватися з ритму. А з тією жінкою він дозволяв собі бути розпатланим, смішним, вразливим. Справжнім.

У понеділок вранці будинок став нестерпним. Стіни, які Вікторія сама декорувала, меблі, які вона обирала в міланських каталогах, — усе це раптом здалося їй театральною декорацією, створеною для того, щоб відволікати її увагу, поки за лаштунками розгорталося справжнє життя її чоловіка. Вона більше не могла тут залишатися.

Вікторія прийняла холодний душ, змиваючи залишки безсонної ночі. Вона сіла перед дзеркалом і почала методично, як солдат перед боєм, наносити свій захисний шар. Тональний крем приховав темні кола під очима. Жорсткий контуринг підкреслив гострі вилиці, роблячи обличчя схожим на порцелянову маску. Волосся вона зібрала у гладкий, ідеально рівний вузол на потилиці — жодного вибитого пасма, жодного натяку на слабкість. Її бронею став строгий брючний костюм від Armani чорного кольору, доповнений білою шовковою блузою, застебнутою на всі ґудзики.

О дев'ятій ранку її чорний позашляховик повільно виїхав за ворота маєтку і розчинився в ранковому трафіку.

Офіс інвестиційної компанії Марка займав два останні поверхи сучасного бізнес-центру зі скла та бетону. Коли Вікторія вийшла з ліфта у просторий хол, там запанувала мертва тиша. Дівчина на рецепції, яка зазвичай сяяла черговою білосніжною усмішкою, завмерла з піднятою чашкою кави, перелякано дивлячись на вдову власника. Співробітники, які поспішали коридором із папками, миттєво опускали очі і притискалися до стін, звільняючи їй дорогу.

Вікторія йшла коридором, чуючи лише чіткий, ритмічний стукіт своїх підборів по керамограніту. Її погляд був прямим, підборіддя підняте. Вона відчувала їхній страх і їхню цікавість, і це повертало їй відчуття контролю. Вона не зламана вдова. Вона тут господиня.

У приймальні перед кабінетом Марка підскочила Анна — його незмінна секретарка останніх п'яти років. Сьогодні на ній була темно-сіра сукня, а макіяж був зведений до мінімуму.

— Вікторіє Олександрівно... — її голос тремтів. — Ми не чекали вас сьогодні. Прийміть ще раз мої глибокі...

— Анно, — рівним, беземоційним голосом перебила її Вікторія, не зупиняючись. — Каву. Чорну, без цукру. І скажіть Ігорю, щоб зайшов до кабінету Марка за п'ять хвилин з усіма поточними договорами.

— Так, звісно, — секретарка закивала, хапаючись за селектор.

Вікторія відчинила важкі скляні двері і ступила в кабінет чоловіка.

Тут усе було інакше, ніж у його домашньому кабінеті. Якщо вдома зберігалися таємниці, то тут був простір, створений для домінування. Панорамні вікна відкривали вид на місто, масивний стіл із чорного скла, шкіряні крісла, ідеальна чистота. Стерильно. Жодної особистої речі. Жодної фотографії Вікторії на столі — Марк завжди казав, що особисте життя має залишатися за дверима офісу. Тепер вона розуміла, наскільки іронічно це звучало.

Вона обійшла стіл і сіла в його крісло. Воно було завеликим для неї, але вона відкинулася на спинку і поклала руки на підлокітники, переймаючи його позу.

Двері тихо відчинилися, і зайшла Анна, несучи на таці чашку еспресо. Її руки ледь помітно тремтіли. Вікторія мовчки спостерігала, як дівчина ставить чашку на стіл.

Раптом у голові Вікторії спалахнула думка, гостра, як спалах блискавки. Параноя, яка пустила коріння минулої ночі, розквітла чорною квіткою. Анна організовувала весь його графік. Усі його перельоти, бронювання готелів, столики в ресторанах.

— Анно, зачекайте, — зупинила її Вікторія, коли секретарка вже збиралася вийти.

Дівчина завмерла і повільно обернулася.

— Так, Вікторіє Олександрівно?

Вікторія не пропонувала їй сісти. Вона продовжувала дивитися на неї знизу вгору, але її погляд прибивав до підлоги.

— Ви працювали з Марком п'ять років. Ви знали його розклад краще, ніж я.

— Це моя робота, Вікторіє Олександрівно, — Анна нервово ковтнула слину. — Марк Вікторович був дуже вимогливим до тайм-менеджменту.

— Розкажіть мені про його відрядження, Анно. Про ті, які він не обговорював зі мною, — голос Вікторії був тихим, небезпечно м'яким. — Ви бронювали для нього квитки. Ви замовляли готелі. Ви відправляли кур'єрів з квітами.

Анна зблідла так різко, що її ластовиння на носі стало здаватися чорним. Вона інстинктивно зробила крок назад, притискаючи до грудей порожню тацю.

— Я... Я не розумію, про що ви. Всі відрядження були виключно робочими. Конференції, зустрічі з інвесторами. Ви ж бачили звіти...

Вікторія примружилася. Її мозок працював на вищих обертах, аналізуючи мікроміміку секретарки. Страх. Очевидний, тваринний страх опинитися між молотом і ковадлом. Вона знала. Можливо, не знала імені, можливо, не знала деталей, але вона знала, що Марк вів подвійне життя. Вона купувала ті подарунки. Вона звільняла йому вікна в графіку.