Розділ 6.1

Розділ 6 

Тиша навколо зачаровує. Гортаючи сторінки фоліанта, я помічаю лише їхній шурхіт. Стільки всього, що хотіла колись знати — просто зараз в руках. Посмішка сама з’являється, коли читаю про те, що вже вмію. Серед записів є пояснення всьому, що відчувала з самого дитинства, і що було так жорстоко заборонено. Тепер я знаю як утворюються алхімічні кола, як просто виявляється, діє побутова алхімія, як задіюються матеріали з навколишнього середовища, щоб створити не перо, а приміром ручку. 

— Неймовірно… — й не помічаю, як і мою руку вкладають чашку з гарячим чаєм. Відриваючи, гортаю далі і вчитуюся в кожне речення так зосереджено, що не відволікає навіть сопіння Сая. — Я тобі вже набридла? 

Підвівши лише на мить погляд зустрічаю сяйво вертикального. 

— Демонструєш свої драконячі штучки? 

Сай припіднімає брову, в розвалившись в кріслі навпроти нахабно розглядає мене. 

— Ні, вивчаю. 

Тепер вже моя черга підводити брови. Та на це немає часу, коли дістаюся записів про насичення повітря водою, щоб орудувати її масами у просторі. 

— Я теж, — зауважую і відпиваю смачнючий трав'яний чай. 

— То як? Це краще ніж тинятися болотами у спробі втекти від власної долі? 

Обурення піднімаються нищівно і швидко. Завмираю пальцем на наступній сторінці і повільно повертаюся поглядом до дракона. 

— А яка твоя доля, Сай? Служити найкривавішому генералові армій? Чи ти теж втікач? 

Мружуся вловивши сяйво і очах Сая. Його постава, трясця, надто вальяжна. Він грається зі мною, я знаю це, і продовжую дозволяти цьому дивному знайомству продовжуватися. 

— Нащо тобі давати мені це? — питаю прямо, закриваючи з досадою фоліант. — Такі знання заборонені для людей. Надто для жінок, чия доля, як ти сказав, вже визначена. І не нами. Або стати поважною есерою дружиною, або стати жрицею у одному з храмів. Оскільки з таким обличчям я нікому не потрібна в дружини, то моя доля дійсно визначена. Я відповіла на твої закиди про втечу? Можливо, й ти відповіш на мої? 

Слова обриваються так само стрімко, як рветься дихання. Надто вже злюся, надто вже це знайомство, цей чоловік… 

Він надто нереальний. 

На мить вловлюю холод в його рисах. Так й жагучий, такий древній і старий, що завмирає саме єство перед істотою, яка бачила війну серафемів і Хаоса, зналася з Віланією Полярською, бачила все те, про що я читала в казках Шафріяди. 

— Ти дійсно вважаєш, що заміжжя це ярмо? 

Питання Сая вибиває з колії. Я поставила стільки питань прямо, сказала так багато, і в тому числі про свою зовнішність, а йому плювати. 

— Подивися на мене ще раз, — ціджу крізь зуби, а весь біль років у затінку сестри, у тіні сім'ї рветься назовні. — Уважно подивіться і скажи, чи захоче хоч хтось взяти заміж… 

— Тобі боляче, — раптом низько шепоче Сай. — Я відчуваю, як твоє тіло нагрілося, чую, як тремтить твій голос через клубок у горлі, — він повільно подається вперед, з його плечей спадають неймовірно м’які пасма волосся, гострий кадик надто спокусливо рухається по жилавій шиї, а нижче, у вирізі чорної сорочки видно тугі м'язи. Він досконалий. Я маю не думати про це, але його подальші слова надто різко торкаються чогось глибинного. — Я знаю, що тобі боляче, і я не зможу стерти твої рубці, моя подорожня. Ніколи. Але можу сказати, що бовдур, який їх не покохає, залишиться сліпим довіку. А я добре бачу, есеро. Надто добре. І я б пишався дружиною, яка спроможна вбити потвору і стати на захист цілого міста. Крім того, — він прикушує іклом губу і показує свої кляті ямочки, — це надто гаряче і спокусливо. 

Закочую очі, а подих рветься остаточно. Я червонію так нестримно, що відвертаюся негайно. Адже дивилася не у вічі. Сай говорив, а я нахабно п’ялилася на його губи, на рот, пухкий і м’який, на те, як з нього виривається слово за словом. 

Він надто добре мене знає. Тут щось не так, — швидко отямлююся і знову ставлю головне питання: 

— Тебе прислав мій жених? 

Сай різко стискає щелепи і відкидається на спинку крісла. Склавши руки на грудях дракон потрапляє в тінь бортиків, його обличчя стає химерним і я більше не бачу сяйва у його погляді. 

— Ти справді вважаєш Сайласа Деневерського тираном і вбивцею? 

— Він нищить племена без суду, — відповідаю правду. 

— Так, нищить. 

Чується за нашими спинами. Я прикушую язика і ховаю погляд. Старчий обережно облітає моє крісло і поважно вклоняється зі словами: 

— Покої готові, мої… — він почищає горло, — дорогі гості. 

— Я залишуся тут. Дякую, — вказую на фоліант і стос книг на столику. — Не хочеться спати. 

— Чудово, — Сай знову подається вперед і яскраво всміхається. — Ми заночуємо тут. 

Старчий, вочевидь, здивований, але все ж залишає нас у повній тиші не заперечуючи. 

— Ти прагнеш знань, а я прагну свободи. 

Ледь не випускаю фоліант з рук, коли Сай знову тихо продовжує.