Розділ 5.2

Переді мною справді стоїть легендарний Старчий, один з алхіміків проклятої корони. І я маю можливість з ним поговорити, — серце калатає так шалено, що й не помічаю, як сила знову тріщить на кінчиках пальців. 

— А ви не така проста, як здаєтеся, безіменна есеро, — Старчий підморгує Саю, а він стрімко злітає. 

Темний туман чорного піску здіймається навколо і осідає блискучим пилом на одяг і обличчя. Трясця! — торкаюся пов'язки на шиї, та Старчий вже вказує на один з ходів у своєму вічнозеленому лабіринті. 

— Прошу, сіро, — дух завмирає і негайно виправляється: — Есеро, звісно есеро. Ви жителька Об’єднаного людського Королівства. Першого у своєму роді, яке прихистило ельфів з Сірих степів, об’єднало їхні кочівні племена і встановило мир на всьому Континенті. 

Посміхаюся на слова Старчого. Його напівпрозора примарна сутана пливе над землею, а сам дух не відкидає тіні. Це дивовижно і заворожуюче, та так, що не зводжу погляду зі Старчого. Проте ж коли ми виходимо з лабіринту я зупиняюся перед темними колонадами над чорним озером. Його води, як величезне дзеркало, не ворушаться і відображають повний місяць. За колонами і фонтанами, які виринають з глибин водного скельця, височіють скелі і власне замок серед них. 

— Вражає, чи не так? 

Я маю вже звикнути до його раптових появ. Кидаю погляд до Сая і хочеться лаятися, як трактирник. Дракон надто просто користується побутовою алхімією. Він створює одяг просто з повітря. Хоча технічно це неможливо. Скоріш за все він використовує метали з грунту, власна сам грунт, воду у повітрі. Але шкіра? Як він створює цю кляту шкірянку, і срібні прикраси? За своєї луски і кісток? 

— Судячи з твого погляду просто зараз в твоїй голові проходять серйозні алхімічні процеси, — він ще й глузує. 

Пухкі губи дракона розтягуються в чутливій посмішці. Моє мовчання спонукає його шкіритися так, що з’являються знову ямочки і кляті ікла. 

— Ти п’єш кров, як серафеми? 

Питаю зовсім не те, що маю, а перше, що спадає на думку. Сай піднімає брови і лукаво скалиться проводячи язиком по іклах. 

— Ти мене спокушаєш? 

Що?? — тетерію так, що й вимовити нічого не можу. 

— З чого ти це, трясця, взяв? 

Кидаю очима до Старчого, та він навіть не звертає уваги на наш діалог і веде мостиком з чистого обсидіану серед озеро. 

— Ти дивилася на мої губи. 

Фиркаю і кривлюся. 

— В них немає нічого цікавого. Це просто логічне питання. Є ікла, значить, повинне бути застосування для них, — пояснюю, наче виправдовуюся. 

Сай хмуриться, але слідом знову шкіриться. 

— В мене красиві губи. 

— Звичайні, — огризаюся і відвертаюся пришвидшивши крок. 

— Визнай, що я тобі подобаюся. 

Він наздоганяє і закладає руки в кишені штанів. Шкіряних, прокляття, штанів, які дуже вигідно окреслюють його… форми. 

Це вже флірт, чи ще ні? — ігнорую його нарцистичні закиди. 

— Ти почервоніла. 

З мене досить! — стискаю кулаки і тихо гарчу: 

— Йди до біса! 

Сай раптом хапає мене за руку, різко здіймає її до рота, а оголюючи зап’ясток відкриває рот. Його ікла продовжуються повільно, стають гострими, як леза, а погляд стає вертикальним. 

— Так, есеро, я можу пити кров, бо моя людська форма створена з кісток серафема. 

Стискаюся, а Сай мружиться і різко мене відпускає, щойно Старчий повертається до нас: 

— Ласкаво прошу у мій скромний дім. 

Перед нами самі собою відкриваються величезні, високі двостулкові двері. Химерне сяйво вдаряє у вічі і змушує прикрити очі, аж поки не звикаю до сяйва передньої зали з червоного каменю. 

— Амадіан… — шепочу. 

— Так, красуне, — тихо і глухо визнає Сай. — Камінь крові драконів.