Розділ 5.1

Розділ 5 

Колись я мріяла побачити живе створіння богів, втілення їхньої божественної іпостасі. Я пам'ятаю казки про Шафріяду — далеке місто на землях богів за глибоким морем Ноктіс. В кожній оповідці я чула про створінь з небаченою силою, дарованою ефіром, який породив алхімію. Величні дракони боролися у війні з Хаосом з химерами і дракасами, серафеми і сирени Абрисеї з земель Поляриса на мужніх абраксисах перетнули море, щоб захистити світ від руйнації. Все це досі я уявляла, як щось нереальне і міфічне. 

Але ж воно справжнє! — міцніше хапаюся за шипи, поки летимо здається під самими зірками. Холод на жалить, серце б’ється, як шалений поршень карети, а я мчу. — Ми мчимо! 

Незабутні миті не згасають, вони розгортаються перед очима яскравим калейдоскопом вже не такої оманливої дійсності. В ній раптом спалахує справжня надія. Тут, серед хмар, на спині Сая, я почуваюся вперше цілковито вільною. П'янкий смак цього незвичного почуття кращий за ковток вишуканого вина з садів Корони. Я марила ним все життя. З моменту, як прокинулася малою дівчинкою з пошматованим обличчям, до моменту, коли знищила останнього саїра, котрий приніс мені біль. Жага помсти була несамовитою. Щодень дивлячись у дзеркало я плекала лише одну думку — отримати знання і стати магіаною, алхіміком, спроможним знищити всіх саїрів на Континенті. 

Тепер ця жага тріщить силою між пальців, — оглядаю руки на шипах, а вони дійсно світяться, навколо них сплітаються крихітні пасма сили, схожі на нитки.

Чому? Чому саме зараз? — захоплено всміхаюся і сідаю зручніше. Сай задоволено гуркоче, він повертається до мене мордою і мружиться, оглядаючи так по-людськи. Не хочеться зупиняти цей політ. Я дихаю вперше надто вільно, а під нами всенький світ: дивний, незнаний і непізнаний, величезний і повний пригод. 

Натхненна думками не відразу відчуваю, як Сай маневрує. Він опускається все нижче між гірських хребтів, в темряву, де не розгледіти нічого крім чорного густого лісу в улоговині між скелястими пагорбами. 

Ніч падає на плечі зненацька, а вся чарівність моменту зникає щойно озираюся навсібіч. Серед химерних обрисів лісової хащі не видно нічого, ні промінчика місячного сяйва, ні стежинки. Ми летимо низько над кронами дерев, та так, що Сай зачіпає їх помахами крил. Стає відчутно холодніше, а гори ростуть все вище до неба. Так високо, аж поки на помічаю обсидіановий блиск на їхніх верхівках. 

Анкорд… — шоковано стискаюся, знаючи, що тільки на землях проклятого королівства, мертвого і знищеного, всюди чорний пісок і попіл Безодні, які приніс Хаос і його Королева. Мороз лине шкірою від спогадів останньої битви з літописів. Все це зараз схоже на казки, людський вік надто короткий, але от Сай… 

Чи може він пам’ятати ті часи? — враження, що він чує мої думки, адже повертається знову і загадково мружиться. Струснувши головою він гуркоче так, що звук той вібрує просто піді мною. Слідкую за його поглядом і заворожено оглядаю величний замок серед засніжених полонин. Високий, вирізьблений в скелі, він раптом спалахує, як смолоскип, вогнями. Миттєво вузькими лініями між стін і колон біжить гаряче полум'я перетворюючи ще мить тому сплячу велич у вишуканий замок серед вкритих снігом скель. 

Здригаюся і хапаюся міцніше за шипи, коли Сай різко несеться просто вниз, а за мить важко вдаряє лапами і крилами серед, здається, нескінченного лабіринту кипарисів. 

— Все ж дещо ти таки зламав, — буркочу і сідаю рівно. 

Аж раптом підстрибую. Просто перед нами, в центрі лабіринту і у вихорі снігу виринає напівпрозора постать. Чоловік усміхнений, з глибоким поглядом, але лисий. Тому я не можу визначити його вік. 

Але він точно… дух? 

— Мої шановані гості! Мій вельмишановний Мес… 

Примара й не встигає закінчити, як Сай опускає морду просто до нього і реве так, що навіть дух завмирає. 

От же ж! Морда! — стискаю щелепи і встаю. Треба виправити ситуацію негайно, інакше цей милий дух вважатиме нас невігласами. 

— Дякую за прийом, — посміхаюся, а Сай фиркає. — Мене звуть… 

Чи можу я говорити своє справжнє ім’я? 

— Я подорожня цього дракона на ім'я Сай. 

Дух припіднімає брови, загадково оглядає дракона і киває певне своїм думкам. 

— Ясно. Тоді ласкаво прошу, подорожня і Сай. Я дух Старчого Цитаделі Краєвіса, а нині Хранитель усипальниці богів. 

Усипальниця богів? Хіба вони помирають? 

Питання тануть миттєво, коли усвідомлюю, ким назвався дух. 

— Ви… — благоговійно видихаю. — Ви один з перших алхіміків. 

— Так, есеро. Я саме він.