Розділ 4.2

Питання не стало шокуючим для Сая. Він мовчки роздивляється мене ще пильніше, з тією ж посмішкою і надто пильною цікавістю. 

— Значить, це правда? 

Коли він лізе у кишеню, чомусь знаю, що він дістане кляте повідомлення. 

Так і є, — з досадою відводжу погляд від папірця з моїм портретом. В тьмяному сяйві місяця я виглядаю на ньому примарою. 

— Не знав, що у головнокомандувача є наречена втікачка, — Сай скалиться, його погляд спалахує. — Дивно, що він ще не схопив тебе, красуне. Ти ж знаєш, що про нього балакають юні есери? 

Чи знаю я? Пирхаю. Звичайно знаю. Більшість юних панянок воліли б ніколи не зустрічатися з чоловіком, який винищує раси, нахромлює на піки Тіньовиків, всіюючи їхніми освіжованими тілами ліси Королівства. 

Здригаюся, а Сай мружиться і зминає в руках папірець. Чому така реакція? Шукаю в його очах чи рисах відповідь, та він, прокляття, наче досконала статуя з сяючими металом очима. 

— Жалюгідний малюнок, — раптом шепоче він. — Я б відірвав руки художнику, який малював цю мазню. 

Пирхаю зі сміху. Якби він знав, що це копія мого родинного портрета, він би вбив самого Акаіра Хасаса. Цікаво подивитися на художника Корони з відірваними руками. 

Сай… лас, — шкірою знову біжать сироти. Це не може бути співпадінням, але й повірити у те, що генерал армії дракон… важко. Сайлас Деневерський надто нелюдимий тип, але ж приховувати іншу іпостась? Це надто важко. 

— Цікавий в тебе жених, красуне. 

Отямлююся миттєво, а Сай застрибує на свого коня. Світанок штурхає мене мордою в плече і тихо ірже. Дивлюся на чоловіка і вагаюся. 

Щось тут не так. Щось тут дуже не так, але ж… Слід визнати, що подорожувати з драконом — безпечніше, ніж їхати самотужки крізь болота. Крім того, він не відчепиться, і якщо втечу знову — знайде. 

Тілько от чому? — слушне зауваження. Надто слушне. Я не дурепа і не ніжна есера. Бачу підвох у цій ситуації відразу. Та поки що Сай не несе небезпеки. Хвилюють асури на його шипастому хвості, але про них я можу розпитати його пізніше. 

Хапаюся за сідло і застрибую на Світанок. Сай хижо посміхається, оглядаючи нас і розвертає свого монстра в бік тракту. 

— Звідки кінь? — виривається перш ніж встигаю зупинитися. 

— Туман зі мною завжди, — кажучи Сай погладжує рисака по загривку. — Не відставай. 

Хмурюся, коли він пришпорює Тумана і зривається в галоп. Правлю Світанок слідом за Саєм. Якщо він хоче допомогти, то чому б не скористатися нагодою? Якби він хотів зашкодити мені — вчинив би так давно. Та все ж, турбує, що ми знайомі кілька днів, що він очевидно, плентається за мною ще з моменту, коли побачила його в лісі…

Боги! Краще забути що я бачила, — стискаю повіддя міцніше. 

Ми скачемо вже кілька годин по закинутій дорозі тракту, а світанок все ближче. Він розгорається за нашими спинами, а перші промені сонця вдаряють у вкриті снігом піки гір, які розділяють королівства. 

Там… за ними проклятий Анкорд, — мружуся через сяйво снігу на піках і звертаю на лісову дорогу за Саєм. Гнітить його раптове мовчання після мого питання про коня. Ми навіть не зупинилися, щоб відпочити, скакали майже всю ніч… мовчки. 

— Залишайся тут. 

Сай зупиняє Тумана і з усмішкою повертається до мене. 

— Чому? — опускаю пов’язку, а він завмирає поглядом на моїх шрамах. 

Сай нервово сковтує і відвертається пояснюючи: 

— Так безпечніше. 

— Ти збираєшся обернутися? А як же коні? 

— Я переправлю їх порталом, — знову з посмішкою пояснює Сай. 

— Ти можеш відкривати портали? — зістрибую з Світанку. 

Сай здивовано підкидає густі брови і повертається до мене. Я ж точно певна, що мій погляд горить. Лише раз я бачила, як відкрився портал. Це дивовижна чаруюча картина. Круглі алхімічні печаті сяють справжнім золотом, розкручуються і відкидають розжарені бризки утворюючи прохід між простором і часом. 

— Можу. 

— Покажеш, — підходжу ближче, а Сай ошелешено кліпає. — Покажи! — вимагаю. 

— Я можу навіть навчити тебе. 

Між нами знову сантиметри відстані. Я знову ледь дістаю до його плеча. Знову дивлюся в його неймовірні очі, але тепер я голодна. Він може відкрити портал, а значить дракони не користуються своєю силою, вони теж послуговуються алхімією. 

А все, чого хочу — навчитися алхімії. 

Стати магіаною. 

Отримати своє життя. 

— Я можу тебе навчити чому завгодно, красуне, — хрипко шепоче Сай. Серце стискається, я вдихаю надто свіже і солодке повітря між нами. Його подих. — Просто… попроси. 

Отямлююся, бо ж не розумію, чи то він знову впливає на мене своїми силами, чи то я дійсно ковтаю гарячий клубок слини через те, як шалено стукає серце.