Розділ 3.3

Очі Леті спалахують недобрим блиском. Я в пастці, з якої не так багато шляхів для виходу. Вона це знає, а я все дивлюся на власний портрет. Луску дракона непросто неможливо дістати. Зазвичай, ідіот, який наважується на подібне — помирає, і не надто приємною смертю. 

Трясця! — хапаю повідомлення про розшук і виходжу геть. Холод вдаряє з усіх боків, та мерзну не через нього. Мені страшно. Вперше з моменту, як покинула дім, мені страшно. Певне це мало статися раніше. Я мала б думати про те, що такі повідомлення обов’язково з’являться. Ні батько, ні мачуха не зупиняться, та мови про заміжжя йти більше не може. Ніхто з поважних есер, а крім того генерал армії Корони, не піде на шлюб з утікачкою. 

— Прокляття! 

Здираю з себе пов'язку і зачиняю двері кімнати. Спочатку клятий дракон у озері, потім саїри, які нападають на містечко, а тепер ще й це! Kalisas просто переді мною, і я в її пастці! 

— Вважатиму це за комплімент. 

З силою заплющую очі. Вгамуватися. Я маю втамувати цю дурнувату жагу до смертовбивства древнього створіння, а якщо бути й зовсім точною, божества. Тому спокійно, наскільки можу, повертаюся і розвертаюся назад тієї ж миті. 

— Що? Я в штанях, — заявляє нахаба, поки горю, наче наїлася перчиці. 

І в нього я маю просити луску? Я певне божевільна! — кидаю лук біля крісла і хапаюся за сідельні сумки мовчки. Доведеться тікати в болота, — кисло кривлюся. Перспектива нереальна, адже Леті могла задіяти будь-які печаті поки я в її домі. Я їла її іжу, я купалася у її воді і знаходилася в її будинку. 

А найголовніше — я не знаю алхімії. Всі мої дії — навички з дитинства, які я просто відточила. Все, що я можу — насичувати ефіром зброю. 

— І ти нічого не скажеш? 

Сказати? О, так! — розвертаюся і з полегшенням помічаю, що на Саї нарешті сорочка. 

— Побутова алхімія — штука корисна, — їдко підмічаю, але кинувши погляд за плече Сая зупиняюся. 

Стріла… — рішуче обходжу його, й не звертаючи уваги на те, як він оглядає мене. Наче я щось дивовижне. Вихопивши стрілу з тих, що взяла у гвардійців, дістаю ту, якою поцілили в нас з Саєм. 

— Перо… — оглядаю вугільно чорне перо на кінцівці стріли і хмурюся. 

Перо асурів… Нащо я асурам? Це ж… хранителі Ноксіса. 

— Я ж вже сказав, що стріла не для тебе, а для мене. 

Пальці, якими щойно стискала древко, стрімко вкриваються попелом, на який розсипається стріла. Якщо полюють на нього, то якого біса він до мене причепився? 

— І ви вирішили, що знайти собі подорожнього, коли за вами ганяються хранителі земель богів — це хороша ідея. 

В очах Сая спалахує ртуть, а між нами раптом завмирає сам час. Його зіниці звужуються, він повільно нахиляється, а я й кроку ступити не можу, заворожена тим, як в темряві його зіниць спалахує золото. Очі Сая перетворюються на калейдоскоп золота і сталі, тоді як мої завмерли, щойно він різко втягує мій запах біля шиї. 

— Не рухайся! 

Це, трясця, справжній наказ, який я звичайно ж і негайно збираюся проігнорувати. 

— Ваше нахабство переходить межі! — гарчу і збираюся відступити, але де там. 

Сай огортає мій стан рукою і впаює в свої груди, та аж так, що я скрикую, коли він з тихим гарчанням забирається носом в мою маківку. 

— З ким ти говорила перед тим, як повернутися сюди? 

— Що? 

Впираюся руками в сталеві м'язи, стискаю, трясця, зуби, щоб поворухнутися, та Сай змушує не рухатися. 

— На тобі печать підкорення! Від тебе несе алхімією і не твоєю, красуне, — здіймаю погляд, а краще б не робила цього, бо золотого стає ще більше у очах навпроти. — З ким говорила? 

Отямлююся і врешті згадую, яку шалену річ збираюся в нього просити, і що маю йому розповісти. 

— Мені потрібна ваша луска, — випалюю і червонію. 

Враз під моїми пальцями стає так гаряче, що тетерію. Обійми Сая обпікають, а він й не дихає, лише хрипить, коли питає: 

— Хто насмілився просити це в тебе? 

Прокляття! Він або спалить мене, або обезчестить дурепу. Хто зна, що в нього в голові, коли він мене так притискає. Ні міліметра між нами і подих, трясця, знову один на двох. 

— Есера? 

— Я не есера! — відштовхую його з усієї сили, та Сай і не пручається цього разу. 

Отримавши ковток повітря через відстань між нами, я роблю жахливу помилку, і зазираю йому знову у вічі. Ігнорую те, як світяться його вени, як він перетворюється на щось древнє… і прекрасне. Під шкірою Сая пульсує не кров. Там тече чиста сяюча енергія, яка просто зараз пульсує золотом навіть у його зіницях. 

— Провальна спроба, — констатую очевидне. 

Звичайно ж, діставати луску дракона ніхто не збирався. Де гарантія, що Леті не здасть мене отримавши бажане і ще й заробивши десять тисяч лінарів? Її немає, а отже, і вибору в мене немає. Сай складає руки на грудях і мружиться, насупивши брови. Тоді різко переводить погляд на двері і знову на мене.