Розділ 3.1

Розділ 3 

Його подих торкається шрамів. Його погляд лягає на них і пестить. Між нами жодної відстані, жодної межі, окрім мого шаленого серцебиття. І не через стрілу, яка можливо мала шокувати, а через близькість чоловічого тіла. Вона пекуча, оголена і безкомпромісна. Я притиснена до дверей, дихаю в широкі груди, вдихаю жар крізь гострий аромат прянощів. 

— Не рухайся, — попереджає Сай і це витвережує. 

Визираю з-за його плеча і з жахом стискаю сорочку Сая в кулаках. На фортифікації напали, лучники вже відбиваються, а я стою, як дурепа, затиснена між дверима, за якими вже зчинився галас, і чоловіком, який не збирається випускати з обійм. 

— Я повинна допомогти, — штовхаю його, але він перегороджує мені шлях рукою. Гнівно здіймаю погляд. — Відпусти! 

Сай мружиться, його щелепи стикаються, а погляд холоднішає. Я пхаю його руку в бік і прямую до столика і крісла, де залишила плащ і пов'язку. 

Трясця! Тепер він точно знає, що я втікачка! Але чому мовчить? — вдягаю пов'язку, а тоді піхви з кинджалами. Сай прискіпливо спостерігає за всім, на його обличчі знову з’являється хитра посмішка, яка так бісить ще з нашої першої зустрічі. 

— Тобто ти битимешся? 

Обурююся і повертаюся до нього з їдкою посмішкою. Певне він ще один екземпляр чоловічої подоби, який вважає, що жінка повинна виключно прясти і вести домашнє господарство. 

Це не про мене. 

— Тебе це не стосується, — прямую до дверей, але завмираю, коли Сай хапає мене за руку. 

За мить, з зойком, я опиняюся на його руках, а він біля розбитого вікна. Схопившись за нього, я крізь зуби збираюся вилаятися, коли Сай нахиляється до мого обличчя і шепоче: 

— Так швидше, — і зіскакує з вікна вниз. 

Ковтаю зойк і натужно видихаю, коли він спружинює на задньому дворі, де вже збираються чоловіки. 

— Постав мене! — гарчу. 

— Слухаюся. 

Сай відпускає, але не відходить. Я не збираюся більш нічого вислуховувати, і тим паче знову опинятися на його руках, тому зриваюся до стійла, де чекає Світанок. Хоч мур близько, але щоб піднятися на нього потрібно дістатися до однієї з фортифікацій. Тим часом навколо зчиняється хаос. Помічаючи Леті, я зупиняю її і швидко наказую: 

— Хапай синів і заховайся в льох! Зроби те, що прошу! Будь ласка! 

Жінка з пересторогою вдивляється у вічі. Вона не розуміє, а я відчуваю. Шкіра пече через застосування алхімії. Тільки той, хто може трансформувати енергію і матерію відчуває цей процес. 

А отже поруч саїри, — спиною біжать крижані сироти. 

— Зроби те, що кажу, інакше загинеш! Це не Тіньовики, Леті! — хапаю її за плече і намагаюся вкласти все, що відчуваю у погляд, переконати її так, чи інакше, послухатися. 

Врешті Леті киває і мчить назад на постоялий двір. Щож, хоч вони будуть у безпеці. 

Але не я, — здригаюся, коли чую за спиною. 

— Ти відчуваєш їх чи алхімію, яка їх створила? 

Повертаюся. Сай стоїть посеред метушні, а мене цікавить інше: якщо це саїри, то хто стріляв в нас? І в кого з нас стріляли? 

— Та стріла… — ігнорую його питання, — вона по твою душу? 

— Вона по моє серце, — туманно каже Сай і киває на стіну. — Якщо хочеш допомогти, нам треба поквапитися. 

— Просто спали їх. 

Це був би вихід, але я помиляюся. Сай хитає головою. 

— Я спалю і гвардійців. 

Він правий. Лише миті вистачає, щоб врешті усвідомити, що переді мною не просто нахабний чоловік. Він древнє створіння, один з роду драконів, могутній і небезпечний… попутник. 

— Щож, тоді вибач, — не збираюся втрачати час. 

Діставшись до Світанку, я сідлаю коня і відразу застрибую у сідло. До фортифікацій не так близько. Огинаючи постоялий двір дістаюся стін, коли саїри вже забираються на мури. Це не завжди напів вовки. Та зграя, яку я знищила, була одна з сотень. Трансформація таких створінь протиприродна, і саме дракони покликані тримати все балансі, адже вони єдині, хто створені алхімією: схрещені з людиною звірині начала богів. Кажуть, їх створив сам Джахар ще п’ятсот років тому під час війни з Хаосом. 

Тоді, хто ж ти? — оглядаю мур, коли помічаю відблиск білосніжного волосся. — Чому просто так тиняєшся Королівством? 

Зістрибую з коня перед сходами на мури і забираю в одного з полеглих гвардійців лук і колчан. Розтерзане обличчя бліде і вкрите кров’ю, та погляд досі глибокий, хоч і скляний. Опускаю повіки нещасного і молю Джахара за його душу. Часу все менше. Мур вже палає, а сили геть нерівні. Забравшись на мур, знаходжу вигідне місце для стрільби. В одній з фортифікаційних башт порожньо. Пробігаю повз гвардійців, які намагаються стримати саїрів і зупиняюся лише в башті. 

Тут ніхто не помітить, — молю всіх богів, аби й новий знайомий не зрозумів, чому саме мої стріли вбивають потвор. Зібравшись натягую тятиву і прицілююся. Прокляття! Не менше двох сотень мутованих створінь, яких навіть не можу ідентифікувати, лізуть на стіну, як мурахи. Закриваю очі і глибоко вдихаю. Тепло в грудях розгорається поступово. Воно стає пекучим, коли відкриваю очі, а навколо стріли спалахують крихітні печаті. Золоте світіння осипається таким же золотим піском, коли відпускаю стрілу. Вона втрапляє просто в око потворі і та розсипається на чорний попіл. Дістаю іншу стрілу, цілюся і знову стріляю. Серце гупає в грудях так шалено, що я ковтаю крізь його биття сухий клубок. На чолі проступає піт, але я вкладаю в кожен постріл все більше сили. Потвори зупиняються, я цілюся знову і стріла оповита золотим світінням летить просто в лоба напів людині напів звіру. Створіння падає і на льоту залишає лише слід з чорного попелу.