Розділ 2.3

— Згодна, — ціджу крізь зуби і повертаюся до клятого гнома. — Давайте півтори тисячі лінарів! 

Гном хитро мружиться. Його посмішка розтягується, відкриваючи вигляд на золотий зуб. Він виглядає з-за мого плеча, вочевидь, чекаючи, що дракон підніме ставки. Гном раптом завмирає і шоковано кліпає. Повертаюся і озираюся. Куди він подівся?

Прекрасно! Може відстане нарешті! 

Забираючи гроші, зітхаю, адже їх вистачить лише на половину шляху, який маю пройти. 

Чи то Світанок відчуває мій настрій, чи то він дійсно дуже втомлений, але ми бредемо вуличками Аніки аж до самого вечора ледь перебираючи ногами і копитами. В намаганні знайти пристойне, але не дороге житло, навіть не помічаю, як шлунок бунтує. Та радує, що прилипучий нахаба так і не показується. 

Врешті, зрозумів, що немає чого ловити? — заходжу на подвір'я постоялого двору, який порадила привітна продавчиня на ринку. Це вже п’яте місце, і якщо й тут, в таверні внизу, сидять самі чоловіки, а ціна за ночівлю сто лінар… — у мене не залишиться вибору. 

Власне… його немає. Таверна, як і всі інші бачені до цього, повна чоловіків і жінок легкої поведінки. Проте Світанку пощастило. Озираюся за спину, де у стійлі мій кінь влігся в сіно, поки інші його жують. 

Трясця, а він дійсно кидається в очі, — прикушую губи помітивши, що Світанок в рази вищий за інших коней, та ще й… балуваний. Довелося купити йому відро яблук, бо тутешнє сіно, він бачте відмовився жувати. 

— Вітаю, — киваю до трактирниці. 

Жінка в білому переднику і з тугою русою косою відразу піднімає погляд від стійки. Її очі такі зелені, що не можу відвести своїх. Жінка ж вдивляється в мої і на мить її посмішка марніє. 

— Вітаю, якщо не лиха година. Кімнату хочеш? 

— Так. 

Вона прискіпливо оглядає мене і сідельні сумки, а тоді озирається і мружиться, вдивляючись у зал. 

— Поганий час ти обрала, щоб мандрувати, — несподівано тепло приговорює жінка. — Мене звуть Леті, а це, — Леті вказує на хлопчиків, які бігають між столами, — мої сини. Натан і Скай. Я віддам тобі кімнату на верхньому поверсі, а за всім іншим звертайся до малих. Вони все принесуть. І… — жінка нахиляється, — краще поїж у кімнаті. Митися будеш? 

— Так, — почути це питання, то справжнє щастя. 

— Добре, — вона дістає ключ з-під передника. — Кімната в кінці коридору на третьому поверсі. Не сплутаєш. Двері з червоного дерева. Скай принесе тобі гарячої води для лохані. 

— І вечерю, будь ласка, — додаю. 

— Звичайно. 

Вказавши на двері, які ведуть до сходів, Леті втрачає до мене інтерес. Вона хутко підзиває сина і щось швидко йому наказує. Як я і думала, вартість мене не тішить. Але це краще, ніж спати під відкритим небом серед боліт. Діставшись потрібних дверей я легко відчиняю замок і штовхаю їх, відразу зупинившись. Величезні панорамні вікна виходять на прилеглі гори вдалині і мур з фортифікаційною баштою. Виходить, я обійшла дійсно все місто, аж поки не дісталася до більш менш пристойного постоялого двору. 

Запаливши свічки, нарешті знімаю дорожній плащ і пов'язку. Білосніжна коса падає на груди, обтягнуті корсетом, який розшнуровую з полегшенням. Лохань стоїть перед каміном, біля неї крісло, а біля вікон достатньо широке ліжко. 

І кляте тьохкання годинника, — дивлюся на нього на камінній полиці. Майже десята вечора. Мене вже шукають, а батько підняв на вуха всю столицю. Він єдиний, хто цінує мене. Але його вибір? Я могла б поїхати достатньо далеко, і так, щоб Корона ніколи мене не знайшла. В кінці кінців, я могла б перетнути кордон і шукати кращої долі у землях Сансари. Але батько обрав шлюб з чоловіком, який не знає жалю, навіть до власних солдатів. 

Герцог Деневерський, — вже сидячи в лохані, насолоди від купання не отримую. Я згадую все, що знаю про Сайласа. Все логічно. Хто ще може взяти за дружину есеру з понівеченим обличчям? Лише тиран, який нищить своїх ворогів і керує драконами. Герцог дійсно багато років відмовлявся від виходу у вищій світ, і тим паче, не натякав на бажання поєднати життя з кимось з вельможних есер. Лише одного разу він був при дворі. 

Після тієї ночі… 

Заплющую очі і опускаюся під воду. Дихання спирається в грудях. Повітря тисне, а у скронях пульсує. Я мала померти… — шепоче пам'ять, та все, що можу згадати — зграю диких саїрів*. Їхні ікла, з яких капала слина і холод криги під руками. Здригаюся під водою, наче знову провалилася під лід тією маленькою дівчинкою. Це мене і врятувало від загибелі. Та після тієї ночі холод і жар змішалися, бо на останньому подиху, коли крижана вода відбирала дихання, я побачила вогонь. Він проливався і проливався просто з небес на лід, під яким я вже майже зомліла. 

Виринаю з води і жадібно хапаю повітря. Спогад того, як отримала шрами, не покидає. Обіймаю себе і знову заплющую з силою очі, повторюючи і повторюючи. 

Я винищила їх всіх!! — відкриваю з люттю очі, а перед ними широкі вікна, за якими вал і вартові. — Я знищила все їхнє плем’я. Кожну кляту потвору, яка вилізла з боліт і ледь не вбила мене! 

Я полювала на саїрів з дванадцяти років. Щоночі, разом зі Світанком, я шукала не просто втечі від надокучливих поглядів, я полювала, і я вбивала.