Розділ 2.2

Дивлюся на тіло, яке лежить без ознак життя і дивуюся, куди це я маю кидати і що. Громила розміром з троля й не дихає. А от мій “подорожній” якраз дихає: натужно, рвано, і чогось надто самовдоволено всміхається. Встаю і стряхую з одягу пилюку. Й не думаю відповідати на його слова, та ще й на прохання “прикінчити” когось. 

— Що? Я ж допоміг. Хіба не заслуговую на сніданок від чарівної есери? 

Він дійсно глузує. Тому ігнорую його й далі. Замість балачок допомагаю торговцям підняти з дороги крам, киваю на подяки за захист, і шукаю шляхи для відходу. 

Треба тікати, — розчаровано зітхаю з роздратуванням. — Доведеться таки їхати через болота. 

Мисливці скаляться так само нахабно, як Сай. Тому не затримуюся біля їхнього воза і повертаюся до Світанку. За час моєї відсутності громила зник, як і всі його спільники. Їхні тіла обережно склали у багно при дорозі. Сай сперся на свого коня і жує травинку, оглядаючи мене. Хочеться запитати, чого він витріщається, але це означає завести розмову, якої я точно не бажаю. 

— Ти не німа, але настільки мовчазна, що це диво. Мені це подобається. 

Хапаюся за сідло Світанку і з такою силою його стискаю, що тріщить шкіра, якою воно оббите. Враження, що він оцінює мене, наче я худоба на ринку. 

— То ти не скажеш навіть дякую за те, що я тебе врятував?

Сідаючи на коня все ж завмираю через внутрішню потребу відповісти. Я повинна показати йому, що не потребую захисту. 

— Якщо ти не помітив, я знешкодила двох. 

Він помітив, і ставить саме те питання, яке мене лякає. 

— Так, і мене дивує, як легко есера… вбиває. 

Нелегко, — стискаюся зсередини. Хочеться заховатися від власних думок. — Це нелегко, але це не перші, кого я вбила.

— Вони напали на беззахисних людей, — твердо відповідаю. — Намагалися їх вбити. Озирнися і побачиш не менше двадцяти поранених. Я мала просто так стояти і чекати на бравого рятівника, коли вмію захиститися сама? 

Його подив помітний лише мить. Наступної на обличчі нахаби лише весела гримаса. Та не у очах. Вони дивляться прискіпливо, з пересторогою. 

— І хто ж навчив есеру бойових мистецтв проти правил Корони? 

Слушне питання, та я не збираюся на нього відповідати, як і затримуватися поруч з Саєм. І працює ж провидіння так, що я мала саме на нього натрапити в лісі, а він мав впасти саме в те озеро!! 

— Дякую за поміч, — ставлю крапку у недоречному знайомстві. — Але подорожній мені не потрібен. 

Не чекаючи на відповідь, я пришпорюю коня і зриваюся знову вперед. В кінці кінців не стане ж він переслідувати мене привселюдно? На щастя, озирнувшись, я не бачу за спиною нічого, крім верениці возів і людей, які оговтуються після нападу. Полегшено зітхнувши правлю Світанок далі, не зупиняючи аж до полудня. Незабаром тракт розширюється, з боку чується гомін річки, а попереду височіють фортифікації брами містечка. 

Нарешті. Аніка.

Заплативши мідяк за вхід спішуюся і веду Світанок крізь вузькі ворота і юрбу. Всередині місто ні чим не відрізняється від тих, про які читала, і які споглядала на ілюстраціях. Столиця інша. Вона немає мурів, окрім тих, якими обнесений Палац Корони. Навколо ж нього розташовані цитаделі, жилі квартали з маєтками і врешті за ними угіддя знаті і їхні палаци. Простий люд живе, як може, і захищається, як може. Тому навколо містечок височіють мури, а всередині кипить життя. 

Непомітно для себе посміхаюся, коли помічаю жінку в простій льняній сукні і двійко малих, які бігають навколо неї. Обабіч заїзду розташований широкий ринок, а навпроти, в тіні дерев, тягнуться три широкі вулиці. Вони вузькі, а утворюють їх двоповерхові, й подекуди триповерхові будинки. Та зачаровує не те, як красиво з балконів будівель і їхніми стінами в’ються рослини, а шум. 

Все навколо живе… — зачаровано озираюся. Моя пильність тане на очах. Хоча я не знімаю ні капюшона, ні пов'язки, дозволяю собі прогулятися вулицею вверх. На перших поверхах читаю вивіски, заглядаю у трактири крізь дерев'яні вузькі вікна, купую здобу у хлопчини і яблуко для Світанку. Все це так п'янить, що відчуваю себе вперше живою. Тут ніхто не дивиться на мене зі смутком, з жалем, або навіть з відразою. Тут не лунає награна тиша високого суспільства, в якій навіть сміх повинен бути стриманим і м'яким, а голос есери взагалі ніжним і ледь чутним. 

Тут все справжнє, — дожовую булочку з маком і посміхаюся дівчинці, яка біжить вулицею вниз і розмахує повітряним змієм. Саме тут я помічаю, нарешті, те, що шукаю. Крамницю лихваря, який скуповує крам. Це повертає до реальності, в якій я не проста мандрівниця, а втікачка, яка має чітку ціль. 

Заходячи крізь дерев'яні двері з вітражами, потрапляю в будиночок казкаря, не інакше. Яких тільки диких речей тут немає. І настінні годинники, і старовинні фоліанти, і лампадки, та навіть лампи привезені зі Сходу. Торкаюся однієї з таких, і непомітно для себе, згадую нахабу дракона. Кажуть вони прилетіли саме зі Сходу. Там, де серед пісків, можна викликати прадавні духи джинів. 

— Слухаю вас. 

Озираюся. Голос лунає десь зверху, тож піднімаю погляд і завмираю. Створіння, яке стоїть на верхній балюстраді серед книг нагадує домовика, яких так боїться Даріна. Гном все ще чекає мого привітання, поки я намагаюся усвідомити, що бачу їхнє поріддя вперше.