Розділ 2.1

Розділ 2 

Подорожній? Він певне жартує. Мовчки відвертаюся і пришпорюю Світанок. Кінь невдоволено пирхає, але “подорожній” не залишає спроб. Чоловік рівняється зі мною за мить і нахабно заявляє: 

— Нам би знайти постоялий двір. 

Зціплюю зуби через роздратування. Нахабний тип. Його це “нам” оскоминою проходиться по зубах. 

— Немає ніяких “нас”. 

Присягаюся, я намагаюся вгамувати характер. Але з дитинства так повелося, що я ненавиджу нав'язану увагу. Її було надто багато. Подруги нав’язуаалися, щоб побачити ближче мої шрами, знать нав'язувазувалася з проханнями підняти вуаль і продемонструвати свій “сором”. Так повелося, що у вищому суспільстві все, що потрібно від жінки: гарне личко і відсутність критичного мислення. 

Моє ж підказує, що нахаба не відчепіться так просто. А це погано. Я маю продати коштовності. Та якщо він їх побачить, відразу вирішить, що або крадійка, або втікачка. І що тепер робити? — з розчаруванням закушую губи. 

— Подорожувати нині дуже небезпечно, — туманно подовжує Сай, Дінар його б пожер. — Особливо молодій, — він зупиняє погляд на моїх литках у високих чоботях для верхової їзди, — есері. 

Прокляття!  — стискаю руки на повіддях, а він все не зупиняється. 

— Судячи з того, яке сідло у твого коня, як ти одягнена, і що головне — як тримаєшся в сідлі, ти не простолюдинка. То що ж тебе вигнало на торговий тракт, юна есеро? 

Відповідати означає дати привід для бесіди. Тому я вперто мовчу, але шукаю шляхи відходу. Теоретично я можу знову втекти в ліс, який перетинає тракт і дійсно сунути через болота. Їжі вистачить на три дні дороги. Але от дичина? В дикій частині лісу, на болотах, водяться не смарги. Тому той шлях я відклала в бік, як виняток під час небезпеки. 

А зараз що? — злостиво мружуся. Сонце вже просто над головою, тому тікати зараз не має сенсу. Він наздожене і не відчепіться. 

— Ти мовчиш, тому я озвучу свої припущення. 

— Наче комусь тут потрібні ваші припущення, — їдко відповідаю, але за мить ледь не падаю. 

Сай хапає мої повіддя і тягне на себе. Я майже падаю в його обійми з сідла, коли над головою проноситися свист… стріл? Чоловік з тихим гарчанням нахиляє мене ще нижче і наказує: 

— Злізай з коня негайно, красуне. Я не зможу відбивати стріли і затуляти тебе. 

Серце вдаряє в горлі, коли наші погляди зустрічаються, а я ненароком вловлюю аромат тіла чоловіка. Він пряний і мускусний, лягає просто на шкіру, коли зіскакую з Світанку. Відкинувши поли плаща дістаю два кинджали з десяти, що тримаю на перев'язі. Якщо це розбійники, то я вірно вчинила, що заховала прикраси за пазухою шкірянки для верхової їзди. 

Навколо зчиняється галас. Багато поранених падають з коней, а дехто з подорожніх кричить і бігає навколо свого краму, намагаючись захистити його голими руками. Та за мить, всю мою увагу поглинає Сай. Він зіскакує з коня і метає меч у хащі з такою силою, що той іскриться відблисками леза на сонці. З чагарників лунає крик, а Сай піднімає руку і меч вертається в його долоню вже скривавленим. На дорогу висипають тіньовики. Саме так називають залишки кочових племен, яких так вправно в горах нищить мій невдалий наречений. 

Приймаю зручну позу для метання. Присівши на одне коліно за дужими ногами коня Сая, готуюся. Нападників не так багато, тож коли мій кинджал летить в того, хто хотів напасти на візок дівчини з саргом, він потрапляє точно в ціль — в лоба потвори з занесеним мечем. 

— Непогано, — киває Сай і струшує кров з леза свого меча. — Не досконало, але ми це виправимо. 

Злість бере через його настанови. Я вперше його бачу, а він сміє коментувати мої бойові навички! Ну, добре. Не вперше. Вдруге. Вперше я його бачила… іншим, скажімо так. 

Встаю і кидаю другий кинджал у останнього нападника. Він летить точно в ціль, але потвора спритніша. Мій клинок відлітає від леза меча громили, який негайно повертається до мене. Я тетерію, адже ніколи не бачила дикунів так близько. 

Та я взагалі ніколи їх не бачила! — задкую і дістаю інший кинджал, дивлячись у пусті вічі понівеченого обличчя. Сай всміхається і відступає, пропускаючи мене вперед. Він глузує з мене відкрито? Але на це немає часу. Я підкидаю кинджал і ловлю за кінчик леза, тієї ж миті метнувши в голову громилі. Він відбиває і цей випад наступаючи все ближче і заносячи величезний тесак просто наді мною. 

Прокляття! — чкурляю в бік, щоб ухилитися від меча, коли за спиною розноситься не удар, а вибух у повітрі. Сай зупиняє випад громили. Їхні обличчя майже на рівні, але громила крупніший за нього. Проте це не заважає дракону вдарити нападника головою в чоло так, що той падає на спину без тями. 

Вирячивши очі повертаюся і шоковано оглядаю лоб Сая. Ні подряпини, а на обличчі розпливається усмішка: 

— Я знешкодив твою мішень. Кидай і покінчимо з ним. Я хочу їсти. Бажано м'яса. Багато.