Розділ 1.3

Було б дивно, якби він мене не помітив. Я ж хриплю, як мій Світанок через переляк. Але говорити з ним? Показатися? Він побачить мої шрами, і якщо дотичний до знаті, впізнає в мені доньку Леопольда Ферського миттєво. Озираюся і задкую, поки він виходить з озера. Повільно вода опускається все нижче його тілом, облизує його у місячному сяйві, а за мить до непоправного, я зриваюся на біг. 

Щодуху! Тікати! Негайно! — мчу вперед не озираючись. Він наздожене. Обов’язково настигне, якщо затримаюся хоч на мить. Світанок чекає біля дерева. Кінь нервово б’є копитом, аж поки не влітаю на його спину на бігу. 

— Пішов!! Хутко! — вдаряю його боки п'ятами і змушую зірватися просто у лісові хащі. 

Не озираюся, гілки б’ють в обличчя, дряпають чи не до крові. Та що мені ті подряпини, коли я могла попастися так швидко. Тоді б не втекла ніколи. Матінка зачинить мене у кімнатах, аж до прибуття служителів Храму. Вона не відступиться, і навіть затія зі шлюбом не допоможе. Батько взагалі не усвідомлює, що це ще гірше, ніж стати Жрицею.

Це віддати себе чужинцю. Ось просто так. Без залицянь і знайомства, — з гарчанням стискаю повіддя. Світанок зривається в галоп лісовою дорогою, а мої пальці губляться в його гриві, коли піднімаюся в сідлі і жену його ще швидше.

Не наздоженеш! Я не повернуся додому! — на мить заплющую очі, щоб набратися сміливості озирнутися. Кидаю погляд назад, а там лише темний нічний ліс і порох, який піднімає копитами Світанок. 

І нічого… Невже не переслідує? — полегшення фізично котиться тілом. Але я не зупиняюся до самого тьмяного світанку. Кінь втомлений, але слухняно мчить далі, аж поки за деревами не показується тракт. Гомін голосів і чоловічий сміх витвережують. Зупиняю коня і він гарцює до кромки лісу, за якою, по широкій дорозі, повільно рухається караван з продовольством. Певне люди повертаються з ярмарки у столиці, але декотрі їдуть і в її бік. Торговці перегукуються і балакають у світлі смолоскипів, тому не повинні помітити мене відразу. 

Шрами… — хутко пов'язую на обличчя хустку, яка закриває щоки і рот. Над оком шрами не такі помітні, тож все повинно бути гаразд. 

Натягнувши капюшон глибше на голову правлю Світанок до тракту. Кінь покірно вискакує з хащів і повільно переходить на ходу біля одного з возів. В ньому за грубою тканиною спить дівчина, а біля неї смарг. Я лише чула про цих тварин. Зовні схожі на котів, вони дикі і крупніші. 

Вона спить з хижаком? — хмурюся, коли дівчина обіймає звіра, а притиснувши міцніше, солодко позіхає. Та все ж всміхаюся від подиву, коли смарг облизує її лоб і моститься поруч. Якби таке побачила матінка, вона б заверещала, як шалена. Спогад про те, як в наш дім забрався щур, веселить ще більше. Тоді матінка наказала переселити нас з Даріною у гостьовий будинок, бо не гоже юним есерам навіть поглядом торкатися до смердючої звірини. У випадку зі щурами, я з нею була згідна, аж поки одного щура не почав ловити загін гвардійців, який вона викликала через надзвичайну ситуацію. 

Так, повільно і у спогадах, приходить ранок, а з ним страх. За кілька годин всі дізнаються, що я зникла, — тулюся чолом до гриви Світанку. Він тихо ірже, а я намагаюся не думати про батька. 

Його боляче кидати. Тільки його, — хмурюся, а біль той, так глибоко труїть просто зсередини. Як есер Ферський перенесе зникнення старшої доньки? Він шукатиме мене аж до смерті. Впевнена у цьому, тому знаю: я повернуся колись додому. Повернуся, коли стану видатною магіаною і воїтелькою. Повернуся лише для того, щоб полегшити біль батька. 

І свій… — хитаю головою. — Як це егоїстично. Але чи мала я вибір? Ні. А значить і до мене поставилися егоїстично. Непомітно для себе я дрімаю, а Світанок сповільнює крок. Його розмірені рухи заколисують, а ранковий гомін навколо додає спокою. Я не серед тих, хто мене впізнає. Для них — я ще одна дика дівка на коні, яка шукає пригод. Позіхаю і заплющую очі, щоб за мить здригнутися через безсоромний спомин.

Боги… — злостиво зціплюю зуби, визнаючи: — Це певне найгарніший чоловік, якого бачила. 

Хоча скількох я бачила голими? Жодного! Злюся на себе і сідаю рівно в сідлі. Не можна спати. Я маю знайти постоялий двір, поїсти і продати спершу каблучку. Це дасть змогу переночувати в теплі і дати відпочити Світанку. 

— Далеко ж ти втекла. 

На шкірі вибухають сироти, коли чую це за спиною. Глибокий чоловічий голос звучить з долею насмішки. Повернутися, значить визнати, що саме я втікала. Тож я пришвидшую коня і оминаю віз з дівчиною і смаргом. Біля них було тихіше, ніж біля шумного возу забійників і мисливців. На це вказують шкури і зброя. Чоловіки спершу хмуро оглядають мене, аж поки не помічають того, хто гарцює за моєю спиною. 

— Ти знаєш, що я говорю з тобою. 

Ковтаю рване дихання. Він впізнає мене і поверне додому! Він ж не просто чоловік. Він і не людина… у повній мірі, — здригаюся від власних думок. — Він дракон, а вони всі на службі Корони. Всі вони знать! 

— Неввічливо спочатку безсоромно підглядати за кимось, а потім робити вигляд, що нічого не бачила. 

— Я ні за ким… 

Попалася! — злостиво видихаю. Він спіймав мене, тож немає вибору. Повертаюся і через плече оглядаю незнайомця. Він гарцює на чорному величезному коні. Я б сказала, що його рисак вдвічі більший за Світанок.