Розділ 1.2

*** 

Проходячи навшпиньки повз кімнати Даріни, минаю коридор і балюстраду, яка виходить у вітальню. Слуги повинні спати, та все ж крадуся, щоб мене не почули і не зупинили. Якщо й тікати, то зараз, і хоч страшно, та все ж краще стати ученицею алхіміка і жити на те, що зароблю, ніж купатися у розкошах золотої клітки. 

Виглядаю за ріг до коридору, який веде на кухню. Годинник над головою противно цокотить, і здається, мої кроки чує весь дім. Зціпивши зуби натягую капюшон глибше на голову і швидко пірнаю у коридор, оминаючи світильники. Лише на задньому дворі полегшено видихаю. Тіні дерев дають змогу хутко прокрастися до конюшні. Кар, наш конюх, як завше хропе на сіні, й не чуючи, як чкурляю до стаєн зі скакунами. Це не перша моя нічна вилазка верхи. З самого дитинства, ніч стала для мене ріднішою за день. Прогулянки під місяцем, без вуалі, набагато приємніші, ніж душні прийоми серед знаті, де кожен оглядає мене з сумом, а дехто з відразою. 

— Привіт, Світанок, — шепочу і гладжу чорного скакуна. 

Він стиха ірже, а я піднімаю сідло, щоб надіти на коня збрую. Шлях через Гесенькі болота важкий, а я зібрала лише найнеобхідніше. Перевіривши кинджали на перев'язі під плащем, тихо виводжу Світанок зі стайні. Кар хропе так гучно, що не чути навіть стукіт копит. Осідлавши коня, зриваюся через густий старий сад звичною дорогою до поваленого дерева. Там немає паркану, і переді мною відкривається місячна сяюча дорога. Вона веде крізь кипарисове поле, аж до лісового озера. 

Зірвавшись вперед ловлю холод ночі, але не озираюся. В очах стоять сльози. Вони тихі і злі. Я не бажала такої долі, просила віддати мене в академію наук, але ж для матінки і це ганьба. Поважна есера не носить зброї і не їздить верхи, як дикунка з села, чи магіана. Для мене це був би єдиний вихід, — гірко зітхаю і пришпорюю Світанок. Кінь мчить полем в незвідане, яке чекає мене наодинці з власним життям. 

Тепер я сама вершитиму свою долю! 

Оминаючи озера, в’їжджаю у Морвенський ліс. За ним починається торговий тракт, який і приведе у селища подалі від столиці. Моїх коштовностей достатньо, щоб зняти житло і знайти роботу. Будь-яку, спершу.

Потім я шукатиму магістрів алхімії, — стискаю повіддя, тягну чумбур і зупиняю коня. Звуки нічного лісу не лякають. Надто багато ночей, потайки від сім'ї, я провела саме тут. Тому і коня мого звуть Світанком, адже поверталися ми додому лише на світанку, коли поважні юні есери ще сплять. А спати вони повинні на перинах до полудня. Всміхаюся думкам і тягнуся до гриви коня, аж з боку чується оглушливе ревіння. Сама земля здригається під нами.

— Тихше, Світанок. Тихше! — заспокоюю коня, але він задкує у хащі, а тоді й на диби стає. 

Сухі гілки падають просто на нас, а над кронами пролітає величезна чорна тінь. Створіння закриває собою місячне сяйво, наче краде саму ніч у місяця. Його оглушливе ревіння надто болюче, надто щемке, і… одиноке. 

Зістрибую з коня і прив'язую його до дерева, та зупиняюся, коли чую вибух за деревами. Враження, що в озеро впав сам грім, а за ним пролився дощ. На мене падають краплі, хоча до лісового озера ще надто далеко. Залишаючи, коня й не думаю про наслідки. Вочевидь, це щось впало в озеро. Пара від нього стелиться по вогкій лісовій підстилці і торкається моїх чобіт. Чим ближче до озера, тим густішою стає пара, наче туманом стелиться між дерев вже на висоті колін. Торкаюся її, а вона танцює навколо пальців, тепла і вогка.

Та здіймаючи погляд, негайно ховаюся за деревом і притискаюся до нього спиною, щоб не дивитися. 

Який сором! Даніка, ти… просто феєрична дурепа! — притискаю руку до заплющених очей, а перед ними досі оголене чоловіче тіло. Струнке, з сяючою краплями у місячному світлі, засмаглою шкірою. 

Боги… — махаю головою. — Те створіння. Воно вило в небі. Невже… 

Обережно повертаюся і наважуюся відкрити одне око. 

— Він ще там, — як дурепа шепочу і швидко затуляю свого рота. 

Довге біле волосся плаває навколо дужої фігури чоловіка, поки він стоїть у центрі озера і глибоко ковтає повітря. Його широкі груди здіймаються, гострий кадик сіпається, а пухкі вуста затиснені, наче від болю. Він хмуриться, білі пасма липнуть до досконалих рис обличчя і до грудей. Чоловік не рухається, поки навколо нього кружляє пара, неначе він серед хмар, осяяний місяцем. 

Красиво… — мружуся, коли він відкриває очі, а вони спалахують сірим сяйвом, як ртуть. — І страшно. 

Пізно усвідомлюю, що він дивиться просто на мене. Пізно стискаю пальцями кору дерева. Пізно глибоко і надривно вдихаю, адже він повільно виходить з води, кажучи: 

— Хто б ти не був, краще покажися зараз, ніж після того, як помреш.