10

Ейфорія тривала недовго. Совість, просочуючись крізь пелену радості, раз у раз підсовувала некомфортну думку: чи став би Вадим допомагати мені, якби знав, що насправді стоїть на кону?

Якщо по-чесному, треба було йому розповісти. Але хіба я могла так ризикувати? У мене тільки-тільки з'явилася надія на сприятливий результат, ну не могла я все ось так узяти і зруйнувати. Мені потрібно було перемогти. Потрібно! І я думаю, набагато потрібніше, ніж Вадиму. Так, якщо бути зовсім уже чесною, Вадим заслуговував на цю посаду набагато більше, ніж я. Але в нього ще будуть шанси - він розумний, освічений, досвідчений, а я - хто? Пустушка з нізвідки. Ну кому я потрібна?

Це просто подарунок долі, що Артур помітив мене. Я була ніким - вчилася на економічному за велінням матері, жила в гуртожитку, і люто ненавиділа своє життя. Щоб хоч якось відволіктися і хоч трохи заробити сама знайшла безплатні курси з розробки, а, закінчивши їх, клепала сайти на біржі фрілансу. Поняття не маю, чому Артур вирішив, що я варта уваги. Я думала, що це жарт, коли він запропонував мені роботу, і коли на співбесіду йшла, була впевнена, що це чийсь злий розіграш. І навіть коли почала вже працювати, не могла повірити. Усе це здавалося сном - мені ніколи в житті так не щастило.

Спочатку я просто дуже старалася виправдати очікування Артура, вчилася, розвивалася, дізнавалася нове, завалювала колег запитаннями. Згодом увійшла у смак, у чомусь стала розбиратися, щось стало даватися легше. Мені сподобалося. Сподобалася професія, можливості, перспективи, зарплата - нехай поки що й невелика, але вона дала мені змогу влаштуватися в столиці, винайняти міні-студію на околиці та щомісяця пересилати гроші для доньки. Мені сподобалося, що я раптом стала кимось, мене помітили, я стала щось значити. Напевно, тому я і повірила у свої сили, повірила в те, що можу чогось досягти, чогось більшого...

Проте, як би я не старалася, навіть через рік я все ще залишаюся зеленим новачком. Перспективи мої туманні, змазані. Я не знаю, на що можу розраховувати, і сумніваюся, що потрібна комусь, крім Артура. А от Вадим - інша справа. Його з корінням вирвуть із цієї фірми, заберуть із руками і ногами, варто тільки викласти резюме. Та й зарплата в нього набагато більша за мою, і дітей у нього немає, він один, йому не потрібна нова посада - йому й на старій непогано...

Усі мої аргументи начебто й були логічними, але все одно звучали жалюгідно. Яке право я мала судити і вирішувати, що йому потрібно, а що ні? Нечесно було приймати від нього допомогу. Нечесно було мовчати про рішення наших босів. Але я була занадто боягузливою, щоб відкрити Вадиму правду.

Ось так і закінчилася моя радість - ледь розпочавшись, я навіть каву не встигла допити. У грудях знову заворушилося почуття провини, і я з важким серцем повернулася до нашої зали. Вадим уже сидів за своїм столом і говорив по відеозв'язку із замовником. Сіла за комп'ютер, понуро втупилася в монітор. Поклацала по вкладках, намагаючись зрозуміти, що дивився Вадим, сподіваючись, що це наштовхне мене на думку, де шукати проклятий баг. Але це нічого не дало, я розчаровано видихнула і зсутулилася на своєму стільці, почуваючись нікчемною.

За кілька хвилин Вадим попрощався зі співрозмовником, закінчив розмову і, ледве знявши гарнітуру, встав з-за столу і підійшов до мене. Обійшов мене зсади, нахилився над моїм комп'ютером, збоку, обхопив мою руку з мишкою в долоні. Я сіпнулася і випрямилася, прибираючи руку, звільняючи йому мишку.

- Я тут покопався трохи. Ти викликаєш метод для нарахування очок. Але... логіка розрахунку не відповідає опису в твоїй документації. - По-діловому серйозно заговорив Вадим. - Ти використовуєш метод calculatePoints, але в ньому немає обробки винятків. Якщо на сервері станеться помилка, вся система падає. І здається, цей метод викликається занадто рано - ще до того, як перевірено умови для нарахування.

Я відкрила рот і подалася вперед, вдивляючись в екран. Фарба відхлинула від обличчя, мені аж стало погано. Чорт. Як же я це проґавила? Позорисько! Та куди мені в техліди? Куди я рвуся?!

- Нічого страшного, - спокійно сказав Вадим, побачивши, очевидно, як я запанікувала. - Це не баг у звичному сенсі, але це могло викликати ланцюжок проблем. У будь-якому разі, потрібно перевірити логіку всього модуля.

Я кивнула, закушуючи губу. Поморщилася. Боже, який сором. Вадим увесь цей час мав рацію у своїх оцінках - я справді дурна інфантильна дівчинка. Він бачив мене наскрізь, він знав заздалегідь, що я напартачу, але зараз, від того, що тупість моя цього разу лежала як на долоні, - мерзенна, очевидна, кричуща, - хотілося провалитися крізь землю.

- Це займе час. Думаю, сьогодні ввечері я затримаюся. - Видав раптом Вадим. 

Я різко підняла голову, витріщилася на нього, потім підскочила зі стільця.

- Ти?! - Видихнула ошелешено.

- Ну так. - Вадим знизав плечима. - Хіба я не сказав, що допоможу?

Щелепа моя в буквальному сенсі відвисла. Він затримається? Заради цього? Заради мене?!

- Але чому?!

Вадим легенько посміхнувся. Тепло, по-доброму. У мене від цієї усмішки защеміло серце, тоненько так, незнайомо. І добре, і тривожно, і боляче, і радісно. Цілий мікс із суперечливих почуттів.

- Я ж обіцяв.

Від його відповіді під повіками запалило, а в носі защипало. Напевно, я надто не звикла до доброго ставлення. Це вибило ґрунт з-під ніг. Перевернуло щось усередині.