1

Я нервово гризла олівець, гіпнотизуючи екран комп'ютера. Той у відповідь висміював мене, обіцяючи подарувати ще не один тиждень безсонних ночей, проведених у спробах виправити прокляту систему гейміфікації.

Мало бути так просто: нараховувати бали за пройдені завдання, утримувати інтерес, додавати елемент змагання. Уся концепція здавалася мені ідеальною, а тепер... Тепер усе зламалося. І не просто так, по дрібниці, а ключовий момент. І ось уже другий день я тикалася в код, як сліпе кошеня, пробуючи все, що спадає на думку, і нічого, абсолютно нічого не допомагало. Гуглила, просила допомоги у ШІ, облазила всі відомі чати, але так і не змогла знайти рішення проблеми. Мій проєкт - мій улюблений, надважливий проєкт, який мав піднести мене в очах керівництва, - сипався, руйнувався на очах і погрожував перейти в епічний провал.

Скрипнувши зубами, я знову полізла переглядати логи. Я повинна знайти цей проклятий баг! Я не можу програти! Тільки не зараз, не в цьому випадку, коли я вплуталася в таку серйозну боротьбу! Та мені погано стає від однієї тільки думки, що облажалася і переоцінила свої можливості, а якщо заявити про це привселюдно? - Я просто помру на місці від сорому!

На секунду уявила собі картину, як потупивши погляд, я визнаю, що не впоралася, і перед очима в уяві одразу ж виникло задоволене обличчя Вадима. О, який же він буде щасливий! Напевно влаштує справжнє свято: шампанське всім за його рахунок, салют, фанфари.

Чи ні... Навпаки, сприйме мою поразку з огидним поблажливим спокоєм, мовляв, він ні секунди не сумнівався, що «крихітка Ліна» схибить. Але так навіть гірше! Цього я точно не витримаю! Не зможу дивитися на його самовдоволене обличчя, точно накинуся з кулаками. І врешті-решт нас обох, потопаючих у крові, заберуть на каталках санітари.

Так жваво уявилася мені ця картина, що я, до скрипу стиснувши мишку в руці, не стримала злісного утробного рику. Через скляну матову перегородку тут же з'явилося ненависне обличчя Вадима.

- Проблеми в пісочниці, крихітко Ліно? - Ліниво протягнув гад, піднявши брову. Захотілося жбурнути в нього чимось важким, шкода під рукою нічого не виявилося. Зуби мої знову скрипнули. Чорт, пора закінчувати з цією дурною звичкою - на стоматолога грошей немає. Зусиллям волі змусивши щелепу розслабитися, я розтягнула губи в милій усмішці.

- Ну що ти, які проблеми? У мене все просто чудово. - Єлейно проспівала я, кліпаючи очима, як лялька.

- Я так і думав, - хмикнув Вадим, від'їжджаючи на кріслі праворуч, щоб не заважала перепона, і відкидаючись на спинку, наче збирався вести довгу розмову. - Але в тебе такий вигляд... наче в тебе там купа веселих багів, і ти бісишся, бо не можеш їх пофіксити.

- О, ти б цього дуже хотів, так? - я підібгала губи, вдаючи, що посміхаюся. - Але ти помиляєшся. У мене вже майже все готово... і я тут просто маюся... серіал дивлюся, так. - Від такої відвертої брехні, я ледь не поперхнулася - як таке в голову взагалі прийшло? Але слово не горобець...

- О, невже? - удавано здивувався Вадим.

- Так... - знехотя протягнула я, роздивляючись свої нігті з таким виглядом, ніби й справді нікуди не поспішала і ні про що не турбувалася - якщо вже стала на шлях брехні, то грати доведеться до кінця. - Головний герой тут такий бісячий... просто кошмар.

- Та що ти?

- Так. Самозакоханий такий, самовпевнений... карлик. - Видала я і тут же запнулася - чорт, оце я даремно. Перегин. Одне діло обзиватися карликом у своїх думках, інше - ось так у вічі, нехай і натяком, але Вадим же не дурень. Кинула погляд у свого суперника, але той лише поблажливо посміхався.

Непробивний. Я із заздрістю підібгала губи. Хотілося б і мені бути такою... У Вадима немає слабких місць, його неможливо зачепити, образити - я вже кілька місяців намагаюся, але він немов броньований. Він невисокий - зріст у нього, напевно, не більш як метр-шістдесят п'ять, коли я вдягаю підбори, то навіть вища за нього на кілька сантиметрів, здавалося б, точно має бути комплекс, але ні. Маленький зріст - величезне его. Впевненість у собі в нього просто залізобетонна.

- Радий, що в тебе є час на серіали. - Посміхнувся Вадим, залишивши поза увагою мої останні слова. - Значить «гра для малюків» готова? Не продемонструєш?  - Вадим схилив голову набік і звузив очі.

Я зковтнула, схрещуючи руки на грудях.

- Неодмінно. Але всьому свій час. - Кинула, щосили намагаючись виглядати незворушною. - І годі називати її «грою для малюків», це безглуздо і не робить тобі честі. Виглядає так, ніби ти мені заздриш, і через заздрість труїш мою ідею...

- Заздрю? - Вадим хрипло розсміявся. - У тебе дуже жива фантазія, крихітко Ліно.

- Ой, смійся скільки хочеш, а я тебе наскрізь бачу. - Єхидно протягнула я, відкидаючись на спинку крісла і схрещуючи щиколотки, намагаючись віддзеркалити самовпевнену поведінку мого суперника. Звісно, я несла цілковиту маячню - чого-чого, але заздрості Вадим точно не відчував. Він у своїй похмурій концепції був упевнений на всі сто, мою ж - усіляко критикував. Але мені ж треба було щось говорити, і здається, мене понесло. - Ти злишся і заздриш, що в мене є свіжі ідеї, цікаві підходи, а ти... ти нудний.

- Ох, - Вадим театрально схопився за груди, ніби слова мої поранили його в саме серце. - Як же ти мене розкусила?

- Та дуже просто, - я махнула рукою, - ти - консерва. Не дивно, що ідея твоя - без душі, без вогника. Тухлятина, одним словом. Моя концепція надихатиме людей, а твоя - змушуватиме їх дрімати за екраном. Твоя воля, ти б, напевно, їм паперові зошити з тестами і щоденники підсунув...