1

Я зчепила зуби, люто стукаючи по клавіатурі, вкотре перевіряючи код. Помилка, знову помилка. Проклятий баг не здавався. Гугл, чати, форуми - все без толку. Система гейміфікації руйнувалася, а разом із нею і мої шанси на перемогу.

Чорт! Я вдарила по столу так, що чашка з кавою підскочила. Весь місяць я жила цим проєктом. Він мав стати проривом, квитком у нове життя. Якщо я програю... ні, навіть думати про це не можна!

- Проблеми в пісочниці, крихітко Ліно? - пролунав лінивий голос.

Я різко повернулася. З-за перегородки показалося ненависне обличчя Вадима. Цей самовдоволений тип відкинувся в кріслі, схрестивши руки на грудях. Очі сяяли насмішкою.

- У мене все чудово, Вадиме, - видавила я через зуби, натягнуто посміхаючись.

- Ну звісно, - усміхнувся він, похитавши головою. - Просто в тебе такий вигляд... немов твоя система тріщить по швах.

Я стиснула кулаки. Боже, як він бісить! Мені б що-небудь важке, метнути в цю усміхнену фізіономію...

- О, ти б цього дуже хотів, еге ж?  - я підібгала губи, вдаючи, що посміхаюся. - Але ти помиляєшся. У мене вже майже все готово... і я тут просто... серіал дивлюся. - Від такої відвертої брехні, я ледь не поперхнулася - як таке в голову взагалі прийшло? Але слово не горобець...

- О, невже? - удавано здивувався Вадим.

- Так... - знехотя протягнула я, наказуючи тілу розслабитися, щоб не виглядати такою спантеличеною і напруженою в очах свого суперника. - Головний герой тут такий бісячий... просто жах.

- Та що ти?

- Так. Самозакоханий такий, самовпевнений... карлик. - Видала я і тут же запнулася. Перегнула. Одна справа обзиватися карликом у своїх думках, інша - ось так у вічі, нехай і натяком, але Вадим же не дурень. Кинула погляд у свого суперника, але той лише поблажливо посміхався.

Непробивний. Я із заздрістю підібгала губи. Хотілося б і мені бути такою... У Вадима немає слабких місць, його неможливо зачепити, образити - я вже кілька місяців намагаюся, але він немов броньований. Він невисокий - зріст у нього, напевно, не більш як метр-шістдесят сім, коли я вдягаю підбори, то навіть вища за нього на пару сантиметрів, здавалося б, точно має бути комплекс, але ні. Маленький зріст - велике его. Впевненість у собі в нього просто залізобетонна.

- Радий, що в тебе є час на серіали. - Посміхнувся Вадим, залишивши поза увагою мої останні слова. - Значить «гра для малюків» готова? Не продемонструєш?  - Вадим схилив голову набік і звузив очі.

Я зковтнула, схрещуючи руки на грудях.

- Неодмінно. Але всьому свій час. - Кинула, щосили намагаючись виглядати незворушною. - І годі називати її «грою для малюків», це безглуздо і не робить тобі честі. Виглядає так, ніби ти мені заздриш, і через заздрість труїш мою ідею...

- Заздрю? - Вадим хрипко розсміявся. - У тебе дуже жива фантазія, крихітко Ліно.

- Ой, смійся скільки хочеш, а я тебе наскрізь бачу. - Єхидно протягнула я, відкидаючись на спинку крісла і схрещуючи щиколотки, намагаючись віддзеркалити самовпевнену поведінку мого суперника. Звісно, я несла цілковиту маячню - чого-чого, але заздрості Вадим точно не відчував. Він у своїй похмурій концепції був упевнений на всі сто, мою ж - усіляко критикував. Але мені ж треба було щось говорити, і здається, мене понесло. - Ти злишся і заздриш, що в мене є свіжі ідеї, цікаві підходи, а ти... ти нудний.

- Ох, - Вадим театрально схопився за груди, ніби слова мої поранили його в саме серце. - Як же ти мене розкусила?

- Та дуже просто, - я махнула рукою, - ти - консерва. Не дивно, що ідея твоя - без душі, без вогника. Тухлятина, одним словом. Моя концепція надихатиме людей, а твоя - змушуватиме їх дрімати за екраном. Твоя воля, ти б, напевно, їм паперові зошити з тестами і щоденники підсунув...

Вадим знову розсміявся, явно задоволений тим, як легко я втрачала витримку в цих суперечках. Він відкрив рот, напевно, щоб сказати у відповідь якусь гидоту, але я випередила.

- І взагалі, Вадиме, мені тебе шкода. Ці твої нескінченні завуальовані образи характеризують тебе не найкращим чином. Твої спроби самоствердитися за мій рахунок мають смішний і жалюгідний вигляд. 

Вадим поблажливо хмикнув на мої слова, абсолютно не ображений. Навіть навпаки - у погляді з'явилося щось самовдоволене. По-чоловічому самовдоволене. Я насупилася і звузила очі, не розуміючи, звідки цей погляд.

- Мені не потрібно самостверджуватися, Ліно. - Розтягуючи слова, протягнув Вадим, криво посміхаючись. - Я твердий у всіх сенсах завжди, коли це необхідно. 

Минуло секунд п'ять, перш ніж до мене дійшов сенс його слів. І цей жахливий, обурливо непристойний підтекст. Я відкрила рота, але тут же зачинила його - не вміла я гідно реагувати на такі провокації. Відчула, як до щік приливає фарба, і поспішно відвела очі.

Ну і хто тепер мав смішний і жалюгідний вигляд?

Гадство. Ну ні, останнє слово має бути за мною!

- Не розумію, про що ти... - Простягнула, щосили вдаючи з себе міс-незворушність. Ліниво змахнула рукою. - Із дотепністю в тебе явно проблеми. Займися краще роботою. А то я дивлюся, ти зовсім розслабився...

- Можу собі дозволити. - Із зарозумілою посмішкою відгукнувся Вадим. - Мій-то код майже готовий.

Я похолола.

Ні. Не може бути. Це неможливо. Ми стартували одночасно. Я вклала в цю роботу весь свій час, сили, нерви. І все одно він попереду?

Вадим почекав кілька секунд, насолоджуючись ефектом, а потім додав:

- Можу хоч завтра попросити Артура влаштувати демонстрацію. - Пригрозив із задоволеною міною. - Швидше буде вирішено, чий проєкт візьмуть у роботу.

Він встав, підійшов ближче, нахилився до мене.

- Сподіваюся, ти встигнеш хоч щось виправити. Не хотілося б, щоб усе закінчилося так... передбачувано.

Моє серце шалено заколотилося. Як же так? Як він так швидко впорався? Ну гад!

Я знову глянула на екран. Код. Проклятий код! Я повинна знайти цю помилку.