Розділ 8. Світ Чорнобога

Світ Чорнобога

Отямилась я від того, що хтось прикладав мені до голови мокру ганчірку. Справді, було легше, бо в мене страшенно боліла голова. Я спробувала розплющити очі, але це було важко. Спробувала поворухнутися, і відчула страшенний біль у правій частині голови та на обличчі. Наче там відкрита рана.

Все-таки я розплющила очі й побачила над собою стурбоване обличчя Сайлена, який, схилившись, обтирав мені лоба та ліву щоку, там, де не боліло, мокрою ганчіркою.

- Що сталося? Де я? – спитала я в Сайлена, і мій голос прозвучав дуже тихо й слабко, я сама ледь його почула.

- Ш-ш-ш! – зашипів до мене Сайлен і сторожко оглянувся за спину. – Я розкажу пізніше, зараз ви повинні лежати тихо. Шкода, що я зміг полікувати лише половину обличчя. На другу в мене не вистачить магічної енергії. Я накопичую її по краплях. Може, через тиждень я допоможу вам...

Про що він говорить? Лікував моє обличчя? Через тиждень? Я обережно, ледь торкаючись, помацала свою щоку. Справді, велика рана, неначе від удару кинджала чи чогось гострого, що пролетіло поряд, зачепивши м’якіть щоки, але не сягнувши кістки. Вона підсохла, покрилась кіркою і нещадно ятрилася. На другій щоці була вже не рана, а рубець. Мабуть, потворний і страшний. Я уявила собі, який вигляд маю, і з моїх очей полилися сльози. Що сталося? Що це за місце?

Я трохи піднялася і обперлася об стіну, коло якої лежала. Тіло нещадно нило, не знаю, від чого, але хоч інших ран не було, і це втішало.

Ми з Сайленом знаходились у великому приміщенні з кам’яними, грубо викладеними стінами без вікон. Над стелею тьмяно поблимував гасовий ліхтар, а на підлозі валялась брудна солома, там покотом спали боґли. Дуже багато боґлів! Складалося враження, що це якась тюрма чи барак, в якому тримають невільників, чи ще щось подібне.

Я нічого не розуміла. Запитально поглянула на Сайлена. Він був у напівтрансформованому вигляді. Я бачила свого чоловіка різним: і повністю людиною, і повністю в боґловій іпостасі. Знала й спостерігала також проміжні етапи переходу з одного образу в інший. Але ніколи він не залишався напівзміненим. Наскільки я знаю, це завдає болю. Його вуха були видовжені, з-під верхньої губи виглядали два ікла, на руках і босих ногах стирчали подовжені пазурі, коліна обвивав довгий хвіст (мій рідний, улюблений хвіст!), а шкіра набула темно-сірого чи, швидше, навіть блакитного кольору. Мереживні малюнки на чолі поблискували червоним, а очі горіли яскравими жаринами.

- Поясніть мені зараз же, - попросила я жалібно. – Де ми? Що сталося? Чому ми тут?

Сайлен раптом взяв мене за руку і промовив з болем у голосі:

- Зараз ми в бараці для рабів, і самі раби. Ми пройшли Чорним шляхом.

Я відчула, як тремтять його пальці, і стиснула їх, спитала ще:

- Що це значить?

Він, не випускаючи моєї руки, сів поряд біля стіни і, прикривши очі, стомлено сказав:

- Чорний шлях – це випробування, про яке вже всі забули. Боґли живуть нині в Кауді, майже не пам’ятаючи ті часи, коли ми були під владою людей. Це записано в наших найдавніших літописах. Та хто їх читає? Рідко хто цікавиться, чому в нас є малюнки на чолі, як у мене чи у вас, Ваданіє.

Сайлен подивився в моє обличчя, де, мабуть, бачив ті мережки, які я так ховала під гримом. Грим давно зник. Як і наш старий одяг. Я була вдягнена в якусь сукню, зроблену з мішковини, і підперезана мотузкою, боса й розпатлана. Тільки зараз помітила, що моє волосся теж білого кольору! Як у боґлів! Спадало на плечі брудними заплутаними пасмами. Це що значить, я теж стала боґлесою? Я провела язиком по верхніх зубах – ні, наче ікл немає. Та й руки були людські, й шкіра. Сам же Сайлен був у грубій полотняній сорочці та штанах, босий. Його біле волосся, теж брудне, зібране у хвіст за спиною. Зморений, втомлений, але все одно прекрасний! Для мене він вродливий у будь-якій іпостасі і в будь-якому вигляді!

Тим часом Сайлен продовжував:

- Малюнки мають лише найсильніші боґли. І це знаки порталів. Уявних. А може, й не уявних. Не знаю, я вперше пройшов Чорним шляхом. Чорнобог створив цей шлях, позначивши ключі на наших тілах. Ми перенеслись у світ Чорнобога, можна сказати, в минуле, коли він мав найбільшу силу. І чомусь ми з вами, Ваданіє, опинилися тут разом, - Сайлен знову помовчав. - Можна прожити все життя і не знати, що таке Чорний шлях, але якщо ти вже зацікавив Чорнобога, і він привів тебе туди, де ти маєш пройти випробування, то нічого не можна змінити.

- Як це не можна змінити? – стрепенулась я. – Ми залишимось у минулому навіки?

- Швидше всього, так. Але я знав одного боґла, який пройшов подібний шлях і знайшов дорогу додому... Мій батько.

Сайлен помовчав.

Я все не могла прийти в себе. Ми опинилися в минулому Чорнобога, Кауди, боґлів – не важливо! Але ми тепер повинні знайти шлях додому! Я ще корону не знайшла! І дітей хочу! І Чорнобога вбити треба! І якщо я спочатку запанікувала, то на своїй останній думці почала трохи заспокоюватися. Ох, якщо я тут, то, може, почати з кінця? Раз опинилася в його світі, то спочатку вбити Чорнобога? Ха! Мені навіть смішно стало: у такій страшній ситуації я сповнена кровожерливих планів!

У бараці з рабами

- Чому я поранена? – тихо спитала я Сайлена. – Останнє, що пам’ятаю, як вас з Азорією Чорнобог штовхає в портал, а потім батько дівчини та я встигли заскочити туди.