Розділ 5. Нове знайомство

Нове знайомство

Мене наче обухом по голові вдарило. Я тепер не так на Сайлена дивилася, як на цю боґлесу.

- Скажи, Азорія красива? Вони з королем Сайленом така гарна пара! Батько Азорія - глава клану Бамстів і мер Сілви, - почула я шепіт Руфії і трохи отямилася, прийшла в себе

- Угу, - пробурмотіла я, бо з рота рвалися зовсім інші епітети для цієї Азорія, яка зараз прихилилася до Сайлена і майже торкалася його щоки, щось шепочучи на вухо.

Сайлен розсміявся, певно, боґлеса пожартувала. Ну, хай-но він повернеться додому! Я йому таку поїздку влаштую – запам’ятає назавжди, як мене з собою не брати! Та він ще їхати нікуди не буде, а вже в мене питатиме, чи я складу йому компанію! Безсоромник!

Король Сайлен з Азорією пройшли до невеликого підвищення в залі. За ними йшли поважні боґли, одягнені в чудові чорні смокінги, всі, як на підбір, високі, статні, в білосніжних сорочках та чорних краватках-метеликах, з довгим білим волоссям, яке в декого були дуже довгим, але не таким, як у Сайлена, в якого пасма сягали пояса. Сам Сайлен був у якомусь, очевидно, церемоніальному вбранні – довгий, майже до колін, камзол темно-синього кольору, а на голові в нього красувалася елегантна корона, не справжня, королівська, яка залишилася вдома, в столиці, а чергова, дорожня, яку він брав із собою в різні поїздки, проте теж гарна.

Увага всіх присутніх була прикута до справді гарної пари – короля та дочки мера. Біля Азорії крутився ще якийсь чоловік, підтримуючи розмову, поглядаючи на Сайлена віддано та щиро, але коли той відводив погляд, в очах співрозмовника іноді миготіли незрозумілі іскорки – чи то очікування чогось, чи страх, чи надія... Це, мабуть, був мер Сілви, батько Азорії, як там його звали? Наче Бамст. Точно, мер Бамст.

Після кількох слів привітання та побажання здоров’я та благополуччя присутнім, мер представив короля і подякував за те, що він зробив честь Сілві, відвідавши це місто боґлів першим після довгої перерви. Сказав кілька слів і Сайлен, елегантно похваливши і місто, і його мешканців, і мера, і, чорт забирай, вроду тутешніх боґлес, дивлячись при цьому на Азорію. А потім мер проголосив початок вечірки.

Я відчула, як тремтять у мене руки, і схопила перше, що потрапило в них – тацю, заставлену склянками соку. Це щоб відволіктися і не дивитися весь час на Сайлена.

- Віднеси тацю з соками музикантам, - наказала мені пані Рубріга, яка якраз проходила повз фуршетний столик, слідкуючи, щоб усе було в порядку.

Я підхопила соки й, лавіруючи між гостями і майже нічого не бачачи перед собою від злості та ревнощів, пішла на звуки музики – там сидів невеликий оркестр, який якраз заграв ніжну мелодію.

І так сталося, що я ненароком зачепила лікоть одного чоловіка, який стояв переді мною спиною і в той час, як я обходила його праворуч, він теж злегка ступив управо. І ні він, ні я, в принципі, не були винні в тому, що далі сталося. Просто випадковість. Таця в моїх руках хитнулася від удару ліктя того чоловіка, нахилилася, і всі склянки, що стояли на ній, посунулися і почали падати на підлогу. Це довго розповідати, але сталося все миттєво: чоловік різко розвернувся, побачив падаючі склянки з соками, мене, перелякану та роздратовану, махнув рукою – і всі склянки, таця, і навіть розлитий сік завмерли в повітрі, неначе зависли на невидимих нитках. Він застосував магію.

- Та що ж це в біса таке! – прошипіла я, зла, як мегера. – Обережнішим треба бути! Пеньок неотесаний!

Цю фразу я почала говорити ще тоді, коли склянки тільки нахилитися, щоб перевернутися, і закінчила я її по інерції, бо все було врятовано. Принаймні, ніякого брязкоту, шуму, крику та падання бронзової таці об кахель підлоги не відбулося. Тому кричати, в принципі, не треба було, я ж кажу, – ніхто не винен. Чоловік, навпаки, врятував ситуацію. Але мене понесло.

Вся ця неприємна картинка з Сайленом перед очима, сльози, які раптом виступили на очах, – все це мене довело до того, що я визвірилася на незнайомця так, як ніколи ні з ким собі не дозволяла.

- Панно, не хвилюйтеся так, все добре! Я вам зараз допоможу! – промовив чоловік, взявши мене за руку.

Добре, що вся ця неприємність трапилася вже трохи збоку, майже біля стіни, бо музиканти сиділи саме там, і навколо люди хоч і косилися на нас, але, як культурні й виховані люди, робили вигляд, що все нормально.

- Не смійте до мене торкатися! – вирвала я руку. – Я вашої допомоги не потребую! Дякую, звичайно, що все зупинили, але я сама все зберу!

Я почала вихоплювати завислі в повітрі склянки і ставити їх на тацю. А от розлитий сік з повітря я не вміла забирати, тому задумалась, як би його назад у склянки повернути. Нічого не придумала і гримнула на чоловіка:

- Зараз же поверніть сік в склянки! Чуєте, ви! Мені ще музикантів напоїти треба!

Чоловік поглянув на мене дивним поглядом, але нічого не сказав, провів пальцями над завмерлими краплями та патьоками, і навколо них утворилися неначе блакитні кульки, схожі на мильні бульбашки. Вони затремтіли в повітрі й полетіли кожна до своєї склянки: яблучний сік до яблучного, вишневий до вишневого... Скоро в мене в руках стояла така ж таця з повними склянками соку, як і перед тим, коли ми з незнайомцем її перевернули.

- Дякую! – буркнула я, строго глипнула на чоловіка (тільки зараз розгледіла, що доволі пристойно вдягненого і симпатичного) і понесла сік музикантам.