Розділ 1. Прокляття

Прокляття

- Вандо, зараз же забери руку від мого хвоста! А то я за себе не відповідаю! - прошепотів Сайлен. - Мушу йти. Сьогодні Його Величність та я маємо приймати послів з Мардомуру. Запізнюватися не можна.

Я з неохотою відпустила китичку, яка мене вводила в якийсь чуттєвий і сповнений ніжністю екстаз. Натомість поклала руку чоловікові на груди і, нависаючи над ним, спитала:

- А якщо ти на малесеньку крапельку запізнишся? Бо в мене є одне крихітне проханнячко. І якщо ти його виконаєш, то я буду просто надзвичайно щаслива...

Сайлен притягнув мене до себе і, міцно притиснувши, спитав:

- І що ж за проханнячко?

Я прошепотіла йому на вухо своє бажання. Він розсміявся і сказав:

- Ох, Вандо, ти просто неймовірна! Саме тому я кохаю тебе. А ти користуєшся і з мене мотузки в'єш!

Сайлен раптом почав змінюватися. Тепер біля мене поряд лежав не мій коханий чоловік, а справжній королівський боґл в своїй істинній іпостасі: біла, як сніг, шкіра, переплетені в неймовірній короні два роги на голові, пазуристі руки, жовті очі з вузькими зіницями, два гострі ікла під верхньою губою і... широка щаслива посмішка на обличчі. Той, хто не знає Сайлена, злякався б цього оскалу, а я, щаслива, що він виконав моє прохання, припала до його вуст, зовсім не лякаючись зубастої посмішки. Бо цілувати боґла - це зовсім інші відчуття, гостріші, солодші...

Та й Сайленів хвіст тепер обвивав мене за ноги, притискаючи міцніше та чуттєвіше.

- Я кохаю тебе, Сайлене, - видихнула я, на мить відірвавшись від чоловіка.

- І я кохаю тебе, Вандо, - луною відізвався він. - Думаю, посли зачекають ще годинку, - і сам припав до моїх вуст в палкому поцілунку...

Жили ми з Сайленом добре. На перших порах взагалі одне на одного не могли надивитися, не могли насолодитися тим щастям, яке нам виділила доля. Радість і любов запанували в домі боґла. З чорного та непривітного перетворився Сайленів замок на чудовий палац під моєю владною і хазяйською рукою. І сад радував око барвистими квітами та доглянутими деревами, і всередині палацу я грандіозний ремонт зробила. Сайлен все ходив та посміювався, радів разом зі мною моїй заклопотаності та захопленню.

Мамці я зразу сказала, що в замку я одна господиня: її поради та вказівки послухаю, але все одно по-своєму зроблю. Вона трохи посперечалася, але видно було, що радіє моїй самостійності та упевненості. Хоча приїжджала часто, щоб покритикувати та вказати на недоліки. Я вже звикла і якось не переймалася.

Минув рік, і все добре в нас було, але не давала нам матінка Лея дітей. Я дуже хотіла маленьке серденько біля свого почути, але не виходило чомусь у нас. І я помітила, що Сайлен на мої роздуми та балачки про це якось очі відводить, переходить раптово з цієї теми на іншу, взагалі уникає цього питання. Я й запідозрила, що тут щось нечисто.

Спочатку ненав’язливо почала випитувати в Карраші про ставлення Сайлена до дітей. Жінка так і працювала в замку управителькою, слідкувала за порядком та керувала слугами. Бо я найняла служницю Гранду, садівника Блейка та й нового візника Курца, бо це місце ще з часів мерзотника Роставіда та мого колишнього нареченого Югана так і залишалося незанятим. А більше слуг ми не потребували, не хотіла я, щоб купа чужих людей ходила коридорами мого дому. Так, якось не по-королівському, але нам з Сайленом так подобалося. Отож, Карраша нічого мені толком і не сказала, теж натякала, що варто вже нам спадкоємця, та й Маліка, наша кухарка, теж знизала плечима на моє питання про те, як Сайлен ставиться до дітей.

- Ніколи в нас дітей не бувало в замку, не знаю, - ось її слова.

Колись я також невимушено завела розмову з Його Величністю королем Кретієм. Про те про се. Бо теж брала участь разом із Сайленом у різних урочистостях та прийомах як його законна дружина. Але король навпаки, дуже жалів, що в нас немає дітей. Бідкався і про свою долю, бо давно хотів собі теж спадкоємця, а от королева якраз ні. Вона пообіцяла подарувати королеві спадкоємця після десяти років спільного життя, бо дуже переймалася своєю красою. Їй хтось сказав, що після пологів краса жінки поступово в’яне, то вона вирішила відсунути народження дитини максимально подалі.

Отже, дивна поведінка була у Сайлена з цього питання.

А одного разу я вже прямо і без натяків спитала його.

- Сайлен, коханий, я хочу дітей. Але в нас чомусь не виходить. Я неначебто не хвора ні на що, все в мене в порядку. Та й ти повен сил. Чому ж...

Сайлен зблід з виду, а малюнок на його лобі почав набирати червоного кольору – це свідчило про те, що він нервується чи злиться.

- Вандо, кохана, може, й прийшов час поговорити з тобою, бо я бачу, що ти хвилюєшся. Мені... – чоловік підійшов до вікна і почав розглядати наш сад, повен барвистих квітів і пишних дерев. – Мені важко про це говорити. Але я мушу.

Сайлен сів біля мене на дивані і взяв за руку, поцілував мої пальці й зазирнув в очі.

- Справа в тому, Вандо, що я не можу мати дітей.

Я розширила очі від здивування й несподіванки.

- Ні, ні, - спохопився Сайлен, - з усім необхідними для створення дітей у мене все в порядку! Я не так висловився! Мені не можна мати дітей, бо я боюся за їхню долю. Я не хочу прирікати свою дитину на смерть! Бо... Бо на нашій королівській родині лежить страшне прокляття. Мої батьки змогли пережити страшну втрату... А я... Я картаю себе, що не сказав тобі цього до одруження. Все-таки я повинен був тобі розповісти. Але, - притягнув мене до себе і обняв, - я занадто сильно кохаю тебе, Вандо, я не міг відмовитися від тебе... Хто я такий, щоб відмовлятися від подарунку Великої Матері Леос?