Розділ 14

Поправляю перед дзеркалом макіяж, беру сумочку з телефоном і вибігаю з кімнати. Сьогодні субота, лише обід, а Ніна Василівна мене вже відпустила, тому я поспішаю покинути будинок якнайшвидше. За воротами мене чекає Влад.

Окрилена від щастя виходжу на двір і мружусь через яскраве сонце. Прикриваю очі рукою і посміхаюсь. Кожного вечора ми з Владом зустрічались. Іноді вечірничали на гойдалці, іноді їхали в місто прогулятись, або сходити в кафе. Наші стосунки стрімко розвиваються і мені здається, що ми зустрічаємось цілу вічність. Не уявляю життя без нього.

-        На побачення зібралась?

Від несподіванки я підстрибую на місці і розвертаюсь на голос. Мирослав стоїть спертий на поруччя і потягує сигарету. Це його улюблене місце для паління, часто його тут на порозі бачу.

-        Чому так вирішив? - хмурюсь до нього.

-        Я ж не сліпий, бачив машину Влада біля воріт, - хмикає і оглядає мене з ніг до голови. - Ще й вирядилась так. Що, замутила з ним? Так?

-        Не твоє діло, - сердито відповідаю.

-        Звичайно не моє, - кривить губи і робить глибоку затяжку. - Але якось образливо. Мене відштовхнула, а з Владом зустрічаєшся. Старший брат краще, правда?

-        Ні з ким я не зустрічаюсь, - намагаюсь виправдатись. 

Про наші стосунки в цьому домі ще ніхто не знає, я так думала. Але цей молодик все ж таки напевно щось просік.

-        Можеш не брехати мені. Я давно помітив, що між вами відбувається. Чи ти думала ваші поцілунки вночі на гойдалці залишаться непоміченими? - він відштовхується від поруччя і підходить до мене, зупиняється досить близько, заглядає в очі, вивчає. - Тільки не розумію, чому ви ховаєтесь. Нікому не хочете говорити, ваша справа.

-        Це не такий вже секрет, просто не було нагоди розповісти.

-        Гаразд, не хвилюйся, - розтягує губи у посмішці і нахиляється до вуха, шепоче. - Я нікому не скажу. Збережу ваш невеличкий секретик.

-        Як благородно з твоєї сторони, - кривлюсь і відходжу від нього.

Спускаюсь вниз по сходах на алейку, поспішаю до воріт.

-        Я можу бути дуже хорошим, якщо захочу! - кричить Мирослав в спину.

Оглядаюсь і посміхаюсь йому. Цей     хлопець цілковита загадка для мене. Він то занадто нестерпний, то грає роль ідеального. Не знаєш, коли він справжній, напевно він сам не знає.

Як тільки сідаю в машину, в першу чергу смачно цілую Влада. Він задоволено тягне мене до себе, обіймає за талію і приходиться докласти зусилля, щоб перервати поцілунок.

-        Які в нас плани? - запитую поправляючи на колінах сукню.  

Влад пожирає мене гарячим поглядом і облизує губи. Він хоче продовження, але ми зараз знаходимось біля будинку його батьків, ще не вистачало, щоб нас помітив Дмитро Петрович. Досить вже того, що Мирослав здогадався. Скоро прийдеться всім розказати.

-        В мене є два варіанти, або ми знаходимо цікаве місце, щоб провести час, або їдемо до мене додому і там будемо насолоджуватись одне одним.  

Він не залишає надії затягнути мене до себе на квартиру, але я хоробро опираюсь. Зачекає, нічого йому не станеться.

-        Я обираю перший варіант. То куди поїдемо?

Влад розчаровано зітхає і задумано дивиться на дорогу.

-        Зараз така спека, - повертається до мене. - Ти казала, що у вашому селі є гарне місце для відпочинку. Можемо поїхати туди, за одно проведеш екскурсію.

-        Тоді прийдеться заїхати до моєї мами.

-        Ось і познайомиш нас.

-        Не впевнена, що зараз це доречно.

Я хвилююсь, бо не знаю, як мама відреагує на Влада. Малиновських вона недолюблює і це факт. А тут я зустрічаюсь з їхнім старшим сином. Прийдеться слухати від неї незадоволення.

-        А коли ж як не зараз? - хмуриться мій хлопець. - Ми вже тиждень зустрічаємось. Моїх батьків ти знаєш, з твоєї сторони я не знаю взагалі нікого. Не справедливо. І все одно я збирався в цю неділю вести тебе додому. Більше моя дівчина на автобусах їздити не буде.

Дивлюсь на нього і посміхаюсь. Так серйозно говорить, навряд чи з ним посперечаєшся. Може це і добре. Чим скоріше всі дізнаються про наші стосунки, тим краще. Не треба буде більше хвилюватись, хто що скаже.

-        Добре, їдемо.

Перш ніж завести мотор і рушити, Влад знову мене цілує.

По дорозі в село ми заїжджаємо в магазин. Влад купує вино і фрукти для нас, та цукерки для мами, щоб не з'явитись на порозі дому з пустими руками.

Спершу ми їдемо до джерела. Сьогодні субота і ввечері на цьому місці може збиратись наша компанія, а я не дуже хочу з ними зустрічатись. Тому краще посидіти тут задня і їхати тоді додому.

Дорога не найкраща, нас трохи трусить, але Влад мовчить до самого місця призначення. А коли зупиняємось виходимо з машини і він із захопленням все розглядає.

-        Тут так легко дихається, - робить глибокий вдих.

Підходжу до нього і тулюсь до грудей, він відразу обіймає мене за плечі.

-        Ми тут часто проводимо час, - схвильовано промовляю, не віриться, що Влад зараз зі мною в моєму рідному селі. - Он там під деревами в тіні можна сховатись від сонця.

-        Так ми й зробимо, - цілує мене в скроню. - Десь в багажнику в мене є плед.

Влад знаходить плед і ми стелемо його на м'якій траві під високою крислатою липою. Це дерево ідеальний сховок від дощу, яка б злива не була, все одно не промокнеш.

Влад відкриває вино, я нарізаю фрукти на одноразову пластикову тарілку.

-        Ніколи в мене не було побачень в такому місті, - говорить вмощуючись зручніше.

-        А в мене навпаки, майже всі побачення проходили саме так, - сміюсь і лягаю поруч з ним, кладу голову йому на плече.

-        І під цим деревом ти теж сиділа з кавалерами? - з ноткою ревності запитує, кладе руку мені на живіт, пригортає до себе ближче.

-        Будь спокійний,  це дерево лише для тебе.