Розділ 11

-        Доню, нащо ти стільки накупляла? - бідкається мама, коли я заходжу у будинок з повним пакетом продуктів і речами для господарства.

Перш ніж їхати в село, я вирішила сходити в магазин. Знаю, що в мами з грошима туго і вона не завжди може купити те, що треба.

-        Тут не багато. Все найнеобхідніше, - цілую її в щоку і віддаю гостинець. - Мені Ніна Василівна дала невеликий аванс. То ж не хвилюйся, в мене гроші є.

-        В тебе така гарна зачіска, - оглядає мене. - Десь гуляла?

Я зручно вмощуюсь на старенький диванчик і спостерігаю, як мама викладає мої покупки на стіл. Ноги гудуть, поки йшла від зупинки — стомилась. І ще ця спека просто добиває. Тепер ідея Влада підвезти мене не здається такою страшною, на перший час могла б мамі сказати, що привіз просто знайомий. Казати про почуття до Малиновського страшно, вона не зрозуміє. Хоч рано чи пізно їй прийдеться змиритись з моїм вибором.

Не розумію, чому вона так не любить цю сім'ю? Що вони їй зробили?

-        Я вчора була на весіллі, - наважуюсь зізнатись. - Мене запросив Влад.

-        Влад? - зацікавлено перепитує і посміхається. - Це твій друг? Щось я не пам'ятаю знайомих з таким іменем. Чи ти з кимсь познайомилась?

-        Можна і так сказати, - напружуюсь. Казати чи не казати? А може я загадую наперед? Може в нас з ним нічого не вийде? - Хороший хлопець. Молодий, у місті живе.

-        Це добре, що ти маєш нові знайомства. Може так знайдеш собі чоловіка.

-        Навіть не говори про таке, - швидко перебиваю її і піднімаюсь з місця. - До заміжжя ще дуже далеко. Я нікуди не поспішаю. Встигну.

-        Так, так, - зиркає на мене з докором. - Он Віка вже через місяць заміж збирається, а ти будеш до тридцяти років свого принца шукати.

Починається. Чому батьки завжди хочуть чим скоріше одружити своїх дітей? А в нас в селі то взагалі якісь змагання. Хто найшвидше вискочить заміж.

-        Віка вагітна вже четвертий місяць, їй діватись нікуди, - нагадую їй.

Мама хмуриться, не задоволена моїм тоном. А я тим часом поспішаю до дверей. Хочу закінчити небажану розмову, щоб не зайшло занадто далеко.

Не встигаю.

-        Ось бачиш, її батьки скоро внуків побачать, - кидає в спину і я зупиняюсь взявшись за ручку дверей. - А ти в мене одна і хочеш залишити мене без цієї радості. Знаєш, як важко зараз з чоловіками, а з хорошими взагалі катастрофа. Оглянешся, нікого не залишиться.

-        Мамо, я приїхала, щоб ти мене сватала? - різко повертаюсь до неї. Починаю злитись і шкодую, що взагалі відмовилась від дня проведеного з Владом.

-        Гаразд, мовчу, мовчу, - піднімає руки в знак примирення. - Я більше не буду тобі нічого говорити, поки ти сама не приведеш нареченого до мене знайомитись.

-        Ловлю на слові.

Виходжу з хати і вдихаю повні легені свіжого повітря. Хоч сонце вже високо і жарить нещадно, але в затінку старої яблуні сидіти можна хоч увесь день. Так і роблю. Перш ніж йти щось робити по господарству, присідаю на дерев'яну лавку і прикриваю очі.

Потім я йду переодягаюсь і допомагаю мамі. Ми вибираємо залишки полуниці, сезон якої майже минув, миємо її і засипаємо цукром. Трішки пізніше будемо проварювати варення.

Ближче до обіду я годую курей і кролів. Справившись, йду на город, подивитись, як все підросло. Рослини буяють і ростуть шаленою швидкістю. Заглядаю під кабачковий кущ, шукаю плоду, але він лише цвіте. Ще треба трохи почекати.

В сусідньому саду помічаю фігуру. Наче стоїть Саша, але точно не можу розгледіти через крислате гілля дерев. Після того вечора, коли він мене поцілував, ми не бачились. Пройшов вже тиждень і нам би проговорити про це, не хочу, щоб між нами була недомовленість.

Фігура зникає і я розчаровано відвертаюсь. Якщо то був Саша, тоді він не хоче мене бачити. Може образився? Хоч в тій ситуації ображатись маю я. Це він  накинувся на мене з небажаними поцілунками.

День проходить досить спокійно. Ближче під вечір я йду в сад і вмощуюсь на невелику гойдалку. Вона в нас висить від коли себе пам'ятаю, зроблена з грубої міцної мотузки і дерев'яної дощечки. Цвіркуни вже завели свої пісні і я насолоджуюсь їх галасливим співом.

-        Гарний вечір. Правда? - раптом чую невпевнений голос Саші і аж здригаюсь від несподіванки.

Хлопець з'являється поміж дерев і повільно підходить до мене. Трохи згорблений, погляд  направлений в землю. Невже соромиться? Значить зрозумів, що зробив дурницю.

-        Гарний, - підтверджую, розглядаючи його. - Приємно посидіти в тиші і спокої.

Саша в нас хлопець не поганий, доброзичливий. Ми з ним ніколи не сварились, завжди жили мирно. Він заступався за мене, коли це було потрібно, а я часто пригощала його різними смаколиками. Він зробив дурницю того тижня і я надіюсь більше цього не повториться, не хочу, щоб між нами зіпсувались відносини.

-        Я тобі не заважаю? - підносить на мене погляд.

Його широке обличчя вкрите тінями, але я добре бачу, як його очі блищать.

-        Ні. Кажи чому прийшов, - підштовхую його до розмови.

Хлопець переминається з ноги на ногу і підходить ближче. Стає поруч з гойдалкою, ловить мотузку і починає легенько мене розгойдувати. Так він робив раніше, коли ми були малими. Гойдав мене щосили, а я підлітала дуже високо і пищала від радості. Зараз він робить це ледь помітно, наче боїться.

-        Поліно, я хочу з тобою серйозно поговорити, - після довгої паузи каже Саша захриплим голосом.  

Ну нарешті він наважився, думала ніколи не дочекаюсь. Ця тиша між нами вже почала тиснути на голову.

-        Кажи, я тебе слухаю, - натхненно відповідаю.

Чекаю вибачень і слів про велику помилку. Хочу, щоб між нами швидше настав мир і спокій. Щоб все стало як раніше. Я готова забути той інцидент, залишити його в пройденому часі.

-        Я про минулу неділю, - замовкає, підбирає слова. - Про наш поцілунок.