Розділ 7

Сьогодні я прокидаюсь раніше ніж зазвичай. Швидко одягаюсь і спускаюсь на кухню. Не хочу розминутись із Владом. Я вчора так ступила, що навіть не подякувала йому за поміч. І саме зараз я це збираюсь зробити.

Заходжу в пусту кухню, і перекрутившись навколо своєї осі, прямую до столу і вмощуюсь на стілець. Буду чекати, поки він не прийде. Я впевнена, що він з'явиться. Влад рано покидає будинок і кожного разу після нього в кухні пахне свіжою завареною кавою. Він це діло не пропустить.

Через хвилин п'ять Влад з'являється в дверях. Він бачить мене і здивовано округлює очі. Сиджу за столом з двома чашками кави в руках.

-        Доброго ранку, чому так рано прокинулась? - вітається і підходить ближче.

-        Не спиться. Каву будеш? - підсовую до нього повну чашку.

-        О, приємний початок дня. Дякую, - посміхається. - Чим заслужив?

Він присідає поруч зі мною і пробує напій, від задоволення прикриває очі. Уважно за ним спостерігаю, милуюсь красивим профілем його обличчя.

-        Хочу подякувати тобі за вчорашнє, - хрипло говорю і прочищаю горло. Знову я поруч з ним хвилююсь. -  Мирослав перебрав зайвого, от і вів себе так.

-        Та це не дозволяло йому приставати до тебе. Він має поводитись ввічливіше, - кидає на мене уважний погляд. - Якщо це повториться, обов'язково скажи. Я розберусь.

-        Добре, - киваю, розтягуючи губи у посмішці. - Хоч я дуже надіюсь, він більше не посміє.

-        Я теж.

Влад затримує на мені погляд і я ніяковію, опускаю очі у чашку. Деякий час п'ємо мовчки, лише чутно тихе посьорбування. Так приємно з ним сидіти наодинці за чашкою кави, наче ми дуже добрі друзі.

-        Які в тебе плани на вечір? - несподівано для мене запитує і я ледве не давлюсь напоєм.

-        Як завжди, - прочищаю горло. - Допомогти твоїй мамі вкластись у ліжко і йти спати. 

В мене аж пальці починають тремтіти від цікавості, чому він запитує.

-        В мене є для тебе одна пропозиція, - задоволено промовляє. - Думаю, ти не відмовишся.

-        Яка саме? - затамовую подих в очікувані.

-        Поїдемо до мене на квартиру, там дізнаєшся. Думаю, ти будеш задоволена. Я гарно заплачу.

Він радісно посміхається, а я блідну. До нього на квартиру? Для чого? Невже він вирішив мене використати, розважитись? Як би Влад мені не подобався, на такі пропозиції я ніколи не погоджусь.

-        Я не така, - обурююсь і відвертаюсь від нього. - Знайди собі легковажну дівчину для цього.

-        Поліно, ти що образилась? - він торкається мого плеча і я вся напружуюсь. - Я пропоную тобі підробіток. Треба прибрати в мене вдома. Я хочу, щоб ти мені допомогла. Я думав, тобі не завадять зайві гроші.

Червонію від сорому. А я собі таке накрутила.

-        Прибрати? - перепитую, мов дурненька. Не наважуюсь глянути йому в очі. - Це я можу.

-        Тоді я зайду по тебе ввечері. Коли ти звільнишся?

Його рука зникає з плеча і цей раз я дивлюсь на нього. Грайлива посмішка на його обличчі трохи бентежить.

-        Після восьмої я буду вільна.

-        От і чудово, - радісно підбиває підсумок і встає з місця. - Мені вже час. І дякую за каву. Було дуже смачно.

Він допиває майже до дна і залишає мене.

Лише на одинці я гучно зітхаю і прикриваю обличчя руками. Але сором. Ще не дослухала, а вже накрутила собі казна-що.

-        До тебе що грабіжники увірвалися? - вражено запитую, оглядаючись навколо.

Влад як і обіцяв забрав мене біля восьмої. Я сказала Ніні Василівні куди їду і вона лише загадково посміхнулась. Коли ми зайшли у квартиру, то спочатку подумала, що ми не туди потрапили, такого безладу я ще ніколи не бачила. Все розкидане по підлозі, розтрощені фоторамки, шматки скла, перевернуті крісла, навіть шафа лежить розтрощена, краєм сперта на колись новенькому дивані.

-        Це я відмітив розірвання стосунків, - вперше бачу, як Влад ніяковіє. Він кривиться і чухає потилицю, роздивляючись своє творіння.

-        То це все ти зробив? - вражено витріщаюсь на нього.

Чомусь я думала, що він врівноважений і твердий як скала, і ніщо не може його вивести з себе. Виходить він має слабкі місця і це - особисті стосунки.

-        Трохи не розрахував сил. Все вийшло з під контроля.

Влад робить декілька кроків, переступає через розкиданий одяг і підносить з підлоги декоративну подушку, стріпує її. Уважно за ним спостерігаю, намагаюсь зрозуміти, що він зараз відчуває. Чи кохає він Риту досі? Чи боляче йому? Можливо він ніколи не зможе її забути.

-        Вона для тебе була дуже дорога, - виношу вердикт.

Влад різко повертається до мене і кривить губи.

-        В нас важкі були стосунки, - говорить досить легко. - Та завжди до людини сильно звикаєш, коли проводиш разом багато часу. Якби вона не поїхала зараз, думаю, з часом ми б все одно розстались. В нас різні погляди на життя. Вона постійно біжить вперед, женеться за кар'єрою.

-        А в тебе які цінності? - запитую і відразу червонію. Не варто мені лізти йому в душу, не моя це справа.

Влад не відразу відповідає. Обводить поглядом розтрощену кімнату, потім зупиняється на мені. Дивиться уважно, наче щось шукає, і відвертається.

-        Для мене головне сім'я. Дружина, діти, все як у людей. Може я старомодний, - хмикає, трясе головою. - Але хочу домашнього затишку.

В цей момент він виглядає вразливим і я розумію, що не можу відірвати від нього погляду. Молодий бізнесмен, найбагатший в нашому місті, за ним сохне половина наших дівчат. А він мріє про звичайні речі. Я думала, що такого вже не буває.

-        Ну що? Беремося за роботу, - його веселий голос перериває мої думки. Кліпаю два рази, повертаюсь до реальності.

-        Звичайно. Показуй, що куди складати.

Його білосніжна посмішка на всі тридцять два підказує мені, що він готовий закотити рукава.