Розділ 6

Гучна музика гепає на весь будинок. А на годиннику майже одинадцята вечора. Цей Мирослав взагалі знахабнів, приволік своїх друзів, влаштував вечірку і йому байдуже, що нагорі його хвора мама.

Я кручусь в ліжку з одної сторони на другу, прикриваю вуха руками, та масивні баси відлунням проходять крізь все тіло. Нерви на межі, я готова будь-якої митті втекти з цього дому, лиш би  всього цього не слухати.

Ще терплю декілька хвилин, а тоді підскакую з ліжка. Це не можливо витримати, цей гамір триває вже декілька годин. Чому Ніна Василівна нічого йому не говорить? У цього хлопця немає ніякої поваги до інших.

Швидко одягаюсь і виходжу з кімнати і мене відразу накриває шалений ритм музики. Внизу чутні писки і крики, молодь веселиться на повну. Якби я могла, я все це припинила б, та мене слухати ніхто не буде, звичайну працівницю. Тому я спускаюсь по сходах з надією просто втекти від галасу і байдуже куди. Краще пересидіти все десь на дворі в саду, тільки, щоб цього не чути.

У вітальні повний розгардіяш, все розкидане і не на своїх місцях. Декілька осіб весело танцюють посеред кімнати, під стіною на дивані парочка переплелась напівоголеними тілами і пристрасно цілується. Затійника всього цього безладу я не бачу, можливо теж в якомусь кутку усамітнився з дівчиною.

Шмигаю непомітно до дверей і вискакую за двері на двір.

-        Куди ти зібралась так пізно?

Я аж підскакую від несподіванки. На порозі, спертий на поруччя стоїть Мирослав з сигаретою в руці. Він нахабно ковзає поглядом по моєму тілу і посміхається. Мені стає холодно, та не від вечірнього повітря, а від його присутності.

-        Не спиться, вирішила прогулятись, - киваю в сторону саду і обіймаю себе руками. - В будинку занадто голосно.

-        Рано ще спати, дитячий час, - затягується і випускає з рота порцію диму. - Приєднуйся до нас, повеселись.

Він відштовхується від поруччя і підходить до мене. Несвідомо відступаю, помітивши його нестабільну ходу. Мирослав не тверезий і не хочеться з ним зараз зв'язуватись, я його не так добре знаю.

Вже декілька днів ми бачимось кожного дня, вечеряємо разом, на цьому настоює Ніна Василівна, та майже ніколи не спілкуємось. Він наче навмисно тримається осторонь і це мені пасує. Лише іноді ловлю на собі жалючі погляди і намагаюсь ігнорувати їх. В цьому будинку він побуде аж до осені і приходиться миритись з його присутністю.

-        Ні, дякую, - мотаю головою і озираюсь в темряву. Хочеться якнайшвидше залишитись самій. - Я не люблю гучних вечірок. Краще я посиджу в тиші.

Надіюсь, що між рядків він прочитає, що вечірка затягнулась і є люди, яким вона може заважати. Та він розуміє це по своєму і наступної миті скорочує між нами останні сантиметри, огортає руками мене за талію і притискає до себе.

-        Я можу скласти тобі компанію, - обдає запахом алкоголю і сигарет. - В темряві ми знайдемо чим зайнятись.

Вражена його поведінкою, охаю і округлюю очі. Ловлю його за руки, намагаюсь відірвати від себе, відчуваю, як напружуються його м'язи, як сильніше втискає мене у своє тіло.

Ми стоїмо занадто близько і через це затамовую подих і відвертаю голову. Що сталось з чоловічою культурою? Чому вони всі нахабно лізуть до мене, не турбуючись, чи хочу цього?

-        Відпусти мене, будь ласка, - від хвилювання говорю уривисто. - Не треба цього робити.

-        Чого саме? - хилиться ближче і обпалює щоку гарячим подихом. - Обіймати? Але я хочу цього. Ти мені сподобалась з першого дня зустрічі. Я довго зволікав і все через мого брата. Та сьогодні я хочу порушити слово і отримати своє.

Щоки торкається щось вогке і тепле, це його язик і від розуміння того, що він робить, перехоплює подих. І що він таке говорить?

-        Ти не маєш права мене торкатись. Відпусти, - щосили штовхаю його в груди.

-        Хто сказав, що не маю? - задоволено сміється і тепер відчуваю на шиї його губи. - Ти така смачненька і так гарно пахнеш. Негоже, щоб така хороша дівчина була без чоловічої уваги.

-        Уваги мені вистачає, в мене є хлопець, - брешу, надіюсь, що хоч цей аргумент отверезить його. - І я все йому розкажу, що ти мене домагаєшся.

-        Хочеш мене налякати? Чомусь я тобі не вірю. І де ж твій хлопець? Чому він не з тобою?

Мирослав штовхає мене і притискає спиною до поруччя. Гострі кути заліза впиваються в ребра і я болісно зітхаю. Що ж це коїться? Невже в цьому будинку тепер небезпечно ходити? Невже Мирослав думає, що ось так може просто робити зі мною що заманеться і без наслідків? Як тепер мені відклеїти його від себе? Він сильний і продовжує обіймати і як би я не намагалась відштовхнути його, все марно.

-        Відпусти дівчину, я той хлопець, - рятівний голос Влада зігріває душу.

Він з'являється з темряви, стрімко піднімається сходами до нас. Відразу ловить мене за руку, вириває з обіймів брата і тулить до боку. Після неприємних дотиків Мирослава, близькість Влада приносить неймовірне задоволення. Несвідомо хилюсь до нього, тулюсь щокою до його плеча, на що отримую його здивований погляд.

-        Не вірю, - мружить очі Мирослав. - Ти ж казав, що вона тобі не цікава.

-        Передумав, - холодна відповідь. - Поліна моя, тому не лізь до неї. Щоб пальцем не торкався. А якщо вона пожаліється на тебе, то начувайся.

-        Будеш воювати з братом заради звичайної дівки? - тон Мирослава мені зовсім не подобається. Він так говорить, наче я пусте місце.

Кулюсь від неприємного відчуття і на диво відчуваю гарячу долоню на попереку. Влад обіймає мене, наче захищає. Від його дотику по тілу розливається тепло. Хоч я й знаю, що це все не по-справжньому, що він хоче поставити брата на місце, але серце все одно тріпотить і намагається вискочити з грудей.

-        Навчися з повагою ставитись до людей, які в нас працюють, - ричить Влад і я відчуваю вібрацію від його голосу. - Я тебе попереджав, не чіпати Поліну. Хіба тобі мало інших дівчат?